By 
Такий вид кінного транспорту був вигаданий задля швидкої їзди на далекі відстані, тобто для стрімкого доставлення пошти російських царів: депеш, розпоряджень, інструкцій тощо. Звичайно, у наш вік електричних автомобілів, швидкісних поїздів і дешевих авіаліній “тройка” як транспортний засіб нікому вже не потрібна. Принаймні та реальна — кінна. Інша річ — “тройка” символічна, яка забезпечує швидке передавання світові меседжів із постцарського Кремля за допомогою державних лідерів і навіть цілих країн, як-от Угорщина, Сербія і віднедавна Словаччина.
Минулої неділі в Сербії відбулися позачергові парламентські та місцеві вибори. Неважко здогадатись, що незаперечним переможцем на них стала Сербська прогресивна партія (SPS), яка повністю підтримує політику президента країни Александра Вучича. Партія влади передбачувано перемогла, оскільки вся державна влада й майже всі офіційні ЗМІ країни працювали на її перемогу, організовуючифальсифікації, “виборчі каруселі”, маніпуляції, фейкові повідомлення тощо. Отже, традиційна політична риторика сербського автократа й надалі залишатиметься на порядку денному. А вона базується на тому, що тільки президент Вучич може врятувати Сербію і загалом сербів від усіх страшних загроз, які на неї чигають з усіх боків: косовських албанців, хорватських “усташів”, брюссельських бюрократів, ЛГБТ, мігрантів тощо.
Тобто це та сама риторика, що її вже багато років успішно використовує угорський прем’єр Віктор Орбан. Нещодавно до них приєднався в цій справі й старий-новий прем’єр Словаччини Роберт Фіцо. Усі вони мають різне політичне походження. Александр Вучич починав кар’єру як сербський націоналіст ще тридцять років тому, коли на Балканах тривали війни, розв’язані де-факто Сербією. Поступово спинався кар’єрною драбинкою, аж поки не очолив 2014 року уряд країни, а 2017-го став її президентом. Весь цей час Вучич вміло балансує між симпатіями націоналістичного та шовіністичного великосербського електорату й позірними намірами Сербії приєднатися до ЄС.
Тож немає нічого дивного в тому, що його головним “адвокатом” у Євросоюзі й надійним зовнішньополітичним партнером є угорський автократ Орбан. І це попри те, що той починав як угорський антикомуніст, а ідея фікс про Велику Угорщину, яку він зараз просуває, передбачає повернення Воєводини, що нині належить Сербії. Можна припустити навіть, що Віктор Орбан є своєрідним політичним гуру для Вучича (після путіна, зрозуміло), адже йому вдається в складі ЄС реалізовувати все те, про що сербський лідер поки що може тільки міряти. Наприклад, Орбан може собі дозволити публічно ображати й принижувати євросоюзні чи євроатлантичні структури, заявляти, що “Брюссель нав’язує неприпустимі цінності”, блокувати колективні рішення ЄС, отримувати російську нафту попри санкції, зустрічатися з російським диктатором, коли того ігнорують західні політики, і ще багато чого. А попри це утримувати майже нероздільну й абсолютну владу у власній країні вже півтора десятиліття, та ще і здобути черговий мандат у квітні торік.
Зрештою, цим захоплюється не тільки Вучич, але й посткомуніст, фігурант кількох кримінальних справ із корупції, багатолітній політик і урядовець, а із жовтня 2023 року ще й новий очільник уряду Словаччини Роберт Фіцо. Приблизно половина території Словаччини також позначена на ревізіоністських мапах Великої Угорщини, проте це для Фіцо, мабуть, не є перешкодою в бажанні навчитися від Орбана, як “доїти” водночас Москву і Брюссель, а також забезпечити собі владу “назавжди”.
Цих трьох різних лідерів таких різних країн поєднує багато що: звинувачення в корупції й непотизмі, у ліквідації демократичних інститутів, у зв’язках з організованою злочинністю, у причетності до вбивств журналістів (принаймні Вучича і Фіцо). Та головне, що їх єднає, — це запряженість у символічну “русскую тройку”, у якій вони в один голос не лише пропагують “царські” наративи, але і значною мірою реалізують російську політику, спрямовану на послаблення НАТО, дезінтеграцію ЄС, розхитування європейських суспільств тощо. Не дивно, що з початком російської агресії проти нашої країни головним “хлопчиком для биття” в цій справі є Україна.
Не зовсім зрозуміло, що цих трьох “коней” утримує в одній упряжці. Кажуть, що Вучич боїться усунення від влади (і не конче мирним шляхом) у разі зради інтересів братнього російського народу. Твердять, що на Орбана в Кремлі є потужний компромат. Фіцо, імовірно, хоче розігрувати російську карту в грі з ЄС, якому добре відомо про його репутацію корупціонера і про зв’язки його оточення з італійськими “мафіозі”.
Та це менш важливо. Коли ЄС зуміє знівелювати шкідливий вплив Орбана, приструнити Фіцо і дисциплінувати Вучича, а ЗСУ — втримати позиції чи й досягнути успіхів, то із часом “кремлядям” доведеться шукати собі інших способів передавання меседжів, оскільки “русская тройка” в Південно-Східній Європі стане неефективною і в символічному сенсі. Та для цього, як і для іншого, потрібні гроші і зброя. Ну і час, звичайно, котрий зараз працює проти нас. Поки-що «русская тройка» південно-східної Європи випереджує за швидкістю і ЄС, і Україну.
