By 
(замітки на полях книжки Бориса Джонсона “Омріяний Рим”)
Джонсон написав свою дотепну і глибоку книжку про колиску європейської цивілізації “Омріяний Рим” у 2005 році. Український переклад зроблено три роки тому.
Якби український читач ознайомився з твором британського політика хоча б 10 років тому, у нашого громадянського суспільства на початку війни, у 2014-му, було б набагато менше ілюзій щодо нової Європи й Заходу загалом і набагато більше розуміння того, на які саме атлантичні фішки робити ставки, а від яких не очікувати нічого конструктивного, щоб не втрачати час і ресурси на спілкування з порожнечею. На жаль, у нас тоді перекладали інших політиків і видавали інші книжки.
Рим, пише Джонсон, залишається ідеалом бюрократичного управління для європейських політиків. Він цитує свого нині не надто популярного й шанованого, але безперечно проникливого співвітчизника Едварда Гіббона: “Якщо попросити когось назвати період в історії світу, коли людство жило найщасливіше й найзаможніше, без жодних вагань вам назвуть час між смертю Доміціана та сходженням на престол Коммода”. Інакше кажучи, період між 96 та 180 рр. н.е. Гіббон написав ці слова в 1776 році, але й тепер вони не втратили актуальності.
Джонсон додає: “Ні Європейському Союзу, ані жодній іншій імперії-спадкоємиці не вдалося повторити цілком успіх Риму”. А ще британець припускає, що якби в 9 році н.е. германські воїни Армінія в Тевтобурзькому лісі не винищили до ноги легіони Публія Квінтілія Вара, Європа не була б сьогодні розділеною на Європу Вина і Європу Пива.
Усі європейці XXI століття пили б корисні напої з виноградної лози та розмовляли б романськими мовами. І замість німецької депресивної пивної меланхолії між Рейном і Одером панував би нині легкий, романтичний і веселий настрій споживачів червоного, рожевого, білого та ігристого.
Додам від себе, що веселий винний настрій, щонайпевніше, також заступив би місце насупленої діловитої серйозності любителів елю, віскі та “Абсолюту”. І лише на далеких східних болотах панувало б важке і вічне присмеркове похмілля фанатів зернових спиртів. Тих, хто на зло всьому світові п’є смердючу бражку й не закусує нерозведений етиловий ані витриманими сирами, ані оливками, ані піцою, ані тонко порізаним в’яленим м’ясом.
Джонсон справедливо зауважує, що римський ідеал unus animus, una voluntas, unum consilium (єдиної душі, єдиної волі та єдиної ради) ніхто не зміг повторити. Причиною цього він, зокрема, вважає відсутність такої собі “органічної” релігії, яка б, на штиб римського язичництва, освячувала інститути, символи та закони громадянської спільноти. Християнство, як натякає британець, за дві тисячі років після проповідницьких подвигів Петра й Павла так і не з’єдналося з душею, волею і радою корінних європейців, залишаючись за своєю суттю питомо східним гностичним культом, для якого завжди буде “кесарю кесареве, а Богу Боже”.
Минули, пише Джонсон, ті легендарні часи, коли готські племена без зовнішнього примусу зрікалися власної ідентичності, щоб назвати себе римлянами, коли діти вільних лісів і степів привчали себе їсти бридкий римський гарум, коли вони міняли шкіряні штани на далматику й тогу, а рідні говірки — на латину, щоб долучитися до римської цивілізації.
Європейський Союз, на думку Джонсона, не володіє і дещицею тієї магії “абсолютної величі”, яку мала імперія Августа і Траяна. Тому він приречений на політику компромісів, на стратегії затягування часу та “позитивної безконфліктності”. Водночас британський політик не бачить майбутнього в модернізації національного егоїзму, який не може народити універсальних відповідей на глобальні виклики й завжди обстоює лише окреме та унікальне.
Власне, лише прочитавши “Омріяний Рим”, починаєш розуміти, чому саме Борис Джонсон у квітні торік сформулював доктрину безперечної підтримки України в російсько-українській війні. Це доктрина в річищі питомо імперського Серединного шляху між Харибдою ліволіберального ризомного (безхребетного) універсалізму і Сциллою правонаціоналістичного егоїстичного ізоляціонізму.
Українцям не подобається слово “імперський”. Українці ненавидять імперії. Можна згадати, як колись політична кар’єра Дмитра Корчинського спіткнулася об його маніфестацію “Української імперії”. І це зрозуміло. Спільнота, яка століттями потерпала від імперської агресії, автоматично мобілізується проти всього, що маркується як “імперія”.
Проте нині ми знову протистоїмо імперії. І маємо два завдання. Перше: захистити свою ідентичність саме перемогою на полі бою, а не системою договорняків. Друге: не втратити в змаганнях війни свободи й демократії. Водночас усі розуміють, що за воєнних часів демократія не є найкращою формою управління. Корупційні скандали та перманентний бардак у тилу — яскраві тому підтвердження.
Для виконання цих двох завдань нам потрібно, щоб імперська впертість колективного Путіна постійно наштовхувалася не лише на нашу національну, але й на ворожу йому імперську твердість. Саме імперську — співмірну за масштабом. Притому ми не зможемо “вивести” імперію із себе з об’єктивних причин, які очевидні навіть дилетантам. Та й не потрібно йти на такий ризик, напружувати себе на всенародну побудову окремо взятої вавилонської вежі. Можна надірватися. Себто замість імперії отримати ізольовану, знелюднену та зруйновану країну. А ще зневірену.
Але ми можемо зробити так, щоб російська агресія спровокувала пробудження на Заході “сплячого Риму”. Пробудження тих серединних сил старого Абендланду, які, попри спротив лівих і націоналістичних демагогів, сформують довготривалу впертість Заходу.
Здається, саме в цьому й полягала ідея Джонсона, коли він пообіцяв Зеленському підтримувати Україну “стільки, скільки буде потрібно”. Обіцянка, як відомо, формує виклик, а виклик формує політику відповіді. І навіть позбавлена силового стрижня махина Європейського Союзу починає воленс-ноленс “згадувати Рим”.
Тут, безперечно, ховаються ризики. Адже хай що там на Заході пробуджується, а воювати доводиться українцям. Жодна країна не надсилає до нас експедиційного корпусу, та і зброю дають не в тих обсягах, які потрібні для ефективної боротьби з північно-східним монстром. Рим пробуджується повільно, дуже повільно. А ще ми не маємо впевненості в тому, що “стільки, скільки буде потрібно” є залізною присягою, а не політичною формулою.
Ми постійно в напрузі. А що, як в Америці переможе Трамп або хтось “трампоподібний”? А раптом після чергових виборів у країнах ЄС прийдуть до влади ліві або праві путінферштейнери? Адже демократії там ніхто не скасовував, а “внутрішньої імперії” Заходу наш обиватель не бачить. Вінсумнівається і запитує: “А чи є там у них вона насправді, та «внутрішня імперія»? А дійсно той незримий Рим можна пробудити? Чи, може, це все — лише красиві спекуляції?”
А ще наш обиватель дивиться на неповороткий Брюссель, на Римського Папу-пацифіста, на орбанівську Угорщину, яка крутить об’єднаною Європою, як хвіст собакою. Це він бачить, а “внутрішнього Риму” — ні.
Він прагматик і скептик, цей наш обиватель. І він має рацію у своєму скепсисі. Він не повинен вірити ані Джонсонові, ані мені, ані комусь іншому, хто каже, що з “внутрішнім Римом” не все так погано. Не повинен і не вірить.
Але насправді не все так погано.
