Шлях Людей Колісниць

—           Я хочу, щоби ти розповів мені про велетенську колісницю, під колеса якої кидали людей, — сказала дівчина.

—           Це дуже-дуже давня історія, пані. Вона не записана на пергаментах. Може, і була колись записана, але знайшлося багато тих, кому ця історія заважала. Пергаменти, як відомо, горять, а ще їх можна заховати в таких місцях, де їх швидше за людей знайдуть миші й хробаки. Хай там як, а історію цю врятували від забуття. Її переповідають у монастирях високої землі Пекам, тамтешні ченці знають її напам’ять. Чи відомо вам, пані, про Людей Колісниць, що тисячі років тому мешкали у верхів’ях річки Ітиль?

—           Так, — кивнула дівчина. — Мені казали про витривалий народ, який жив у степах і першим навчився робити луки з гнучких рогів і залізні панцири з круглих пластин, що нашивалися на шкіряні безрукавки. Жерці цього народу шанували Непереможне Сонце та Червону зорю, що стоїть на південному небосхилі. Воїни цього народу зневажали жінок, не допускали до своїх вівтарів і силою відбирали в них магиці та обереги. А над останнім спочинком своїх царів ці жорстокі люди споруджували високі насипи. 

—           Так, пані. Саме про них ідеться, — підтвердив оповідач. — Про сірооких дітей Ар’яварти. Вони підкорили тричі по сто народів, які жили між Рінасом, що його тепер називають Рейном, і священною Ганґою. Але ще до ери завоювань їхній князь здійснив зухвалий набіг на вологі східні долини, де мешкали Нанду — споконвічні володарі білих биків. Цей нечисленний народ, темноокий і світловолосий, належав до останніх рахманних племен, що зберігали благородну чистоту прадавньої крові.

—           Нанду… — прошепотіла дівчина; наче стіни повернули оповідачеві відлуння древньої назви. І тіні відповзли до кутів, сполохані світлим іменем.

—           Кермував темнооким народом просвітлений цар-жрець, — продовжив оповідач, — предки якого в ста десяти поколіннях брали собі за дружин дів із роду Карни-Орай. Як і кожний із носіїв подвійної влади — військової й жрецької, цар Нанду мав пророчий дар. Він знав про скорботну долю свого народу та про її невблаганність.

Одного ранку, коли цар-жрець Нанду приносив дари богам Трисуття, він побачив Карну-Дану у всій славі її. Вона попередила царя про напад. Цар наказав відігнати білих биків на таємне пасовисько, оточене стрімкими скелями. А ще перенести туди родовий оберіг, зроблений із металу, що колись прилетів із неба.

Діти Ар’яварти, як і було провіщено, перемогли рахманне плем’я, розбили на дрібні кавалки його вівтарі й порубали на дрова присвячені богам дерева. Проте не знайшли тих білих биків, заради яких і рушили в похід. Князь наказав допитати дітей і жінок Нанду. Їх живцем смажили на залізних решітках, зрізали з них шкіру і віддавали на поталу мухам, але останні з Нанду не видали таємниці.

Володар колісничних закликав до себе усезнавця, верховного жерця Непереможного Сонця, і грізно запитав у нього: “Де білі бики?”. Усезнавець не знав, але він володів вогненною магією степів і через вогонь закликав могутнього нічного демона. Той погодився допомогти, проте за умови, що князь схилить волю свою перед трьома його бажаннями.

Демони, пані, полюбляють ставити людям вимоги.

По-перше, закликаний вогнем зажадав, щоби йому офірували найблагороднішого білого бика з роду Ямуна, першопредка всіх биків Сходу. По-друге, він вимагав, щоби володар колісничних дозволив йому тричі на рік тимчасово вселятися в княже тіло, чинити суд від імені князя та злягатися в тілі князя з його дружинами. По-третє, він хотів, аби піддані князя змайстрували велетенську чорну колісницю з тридцятьма двома колесами. А князь мав утримувати довічно за свій кошт шістнадцять жерців, які нею правитимуть, і три сотні відбірних вороних коней, у яких не буде іншого призначення, окрім служіння Колісниці.

На вимогу демона капище на колесах мало їхати перед військом у кожній битві, а після перемоги під її колеса мали кидати всіх полонених чоловічої статі, здатних носити зброю. 

А ще, пані, демон зажадав, щоби діти Ар’яварти розплавили небесне залізо Нанду і зробили з нього ступиці для Чорної Колісниці. Володар колісничних, почувши волю нахабного демона, довго вагався, але жадібність перемогла. Він життям свого первістка присягнув виконати всі три вимоги.

Білих биків на чолі з благородним Пармахадрою з роду Ямуна привели до володаря колісничних. Чорні жерці оточили Пармахадру і вбили його кам’яними ножами. Вони зібрали священну кров і напоїли нею володаря колісничних, коли демон увійшов до його тіла.

І сталося так, пані, що та пекельна істота обдурила князя. Розум володаря вже ніколи до тої плоті не повернувся, а демон правив колісничними, одягнений у тіло їхнього володаря, злягався з їхніми жінками й дарував владу тим зі своїх синів, які відзначалися лютістю і прихильністю до чорної магії.

Коли тіло володаря стало зовсім хворим і немічним, демон віддав його на поталу жерцям Колісниці. На її вівтарі цю виснажену оболонку розпатрали й спалили в ім’я Непереможного Сонця і Червоної зорі. А княжі зуби вийняли із черепа і вбили в дерев’яну верхівку Чорної Колісниці, щоби дух жадібного володаря її охороняв.

Відтоді, пані, на чолі війська Людей Колісниць завжди їхало страхітливе капище, запряжене вороними кіньми. Його жерці поклали початок родам чорних чаклунів. Чотириста вісімдесят років колеса Чорної Колісниці чавили тих, хто програвав битви князям колісничних.

Майже п’ять століть вона переможно котилася нажаханим світом, чорні прапори майоріли над нею і не було жодної значної битви, у якій Люди Колісниць не здобули б перемоги. Так капище доїхало до побожного Єгипту й одного вечора, наче привид самої смерті, з’явилося перед високою брамою священного міста Баста. Люди Колісниць звично готувалися до штурму, але опівночі брама відчинилася і з неї вибігли тисячі кішок.

Котячу армію очолили сім пустельних левиць, їх вела воля Карни-Баст, яка сама тієї ночі увійшла до лев’ячого тіла. Воїни-кішки не знали страху і стриму, зграями нападали на дітей Ар’яварти, видряпували їм очі, відгризали чересла і вуха, розривали кігтями черева і відкушували пальці. Сім левиць і сімсот сім кішок зі всіх боків атакували Чорну Колісницю, розірвали на дрібні шматки жерців-колісничих, повбивали вороних коней. А ще, хоч у це й важко повірити, вони повідгризали здоровенні колеса з магічними ступицями. Так знищена була проклята Колісниця, але уламки її й досі зберігають нащадки чорних жерців.

—           Хотіла б я бути однією з тих семи левиць, — сказала дівчина, подумала і виправилася:

—           Я БУЛА однією із семи.