By 
Співпраця з міжнародними організаціями технічної допомоги дозволяє не лише знаходити додаткові джерела фінансування для проектів, спрямованих на соціально-економічний чи гуманітарний розвиток, покращувати умови життя людей, а й встановлювати довгострокові партнерські зв’язки, вдосконалювати методи адміністративного менеджменту, здобувати важливий досвід. Усе це зі свого боку сприяє розвитку громадської ініціативи, поліпшенню соціально-економічної ситуації, наближенню діяльності публічної влади в Україні до європейських норм.
Становлення сучасної системи міжнародної допомоги розпочалося наприкінці Другої світової війни, остаточних рис вона набула у 1960-70-ті роки. У 1945 р. запрацював Світовий банк, в 1958 р. – Європейський інвестиційний банк, в 1961 р. президент Джон Кеннеді створив Агентство США з міжнародного розвитку. Фактично відтоді в цій сфері не відбулося жодної ґрунтовної реформи, хоча такі намагання й були. У 2005 році в Парижі ухвалили Декларацію щодо підвищення ефективності зовнішньої допомоги. На сьогодні це один з основних документів, що регулює галузь на світовому рівні. У ньому закладено низку індикаторів та програмних цілей, яких мають дотримуватися донори. Однак у кожній країні міжнародна допомога має свої характерні риси, що залежать від рівня розвитку місцевих інституцій як з боку суспільства, так і держави.
Попри тривалу успішну практику здійснення іноземної підтримки, в сучасних наукових, політичних колах тривають дебати щодо її ефективності. Найчастіше виокремлюють три основні напрями такої оцінки: критика концептуальних засад допомоги (відсутність зв’язку між зовнішньою підтримкою країнам та їхніми внутрішніми заощадженнями: збільшення зовнішньої допомоги не призводить до пропорційного збільшення інвестицій); критика внутрішнього середовища країн-реципієнтів (ефективність допомоги залежить від ситуації всередині держави, зокрема від рівня громадянських свобод); критика практики донорів (проблема переважання політичних та комерційних інтересів у рішеннях окремих донорів щодо надання міжнародної технічної допомоги).
За даними Міністерства економічного розвитку і торгівлі (Мінекономіки), станом на травень 2019 року загальна сума діючих проектів міжнародної технічної допомоги Україні становить понад 5,7 млрд доларів[1]. Однак держава не використовує свій потенціал для залучення і реалізації іноземної підтримки повністю. Це, зокрема, зумовлено низкою проблем правового і організаційного характеру, однією з яких є відсутність державної стратегії використання міжнародної допомоги.
Донори, як правило, формують стратегію підтримки, що визначає пріоритети та завдання, механізми реалізації та показники для оцінки ефективності. Відповідно до цього документу приймаються й річні програми.
У 2015 році президент України видав Указ про Стратегію сталого розвитку “Україна-2020”, яка передбачає запровадження 62 реформ і програм у різних напрямах розвитку держави. Документ мав стати відповідним індикатором і для міжнародних донорів, однак цього не трапилось. Ані річний план дій уряду, ні інші документи (меморандуми з МВФ, наприклад) не можуть замінити стратегії розвитку, що містить не загальні положення, а конкретні пріоритети та індикатори на три роки. Відсутність такого документу створює перешкоди у сфері міжнародної допомоги, підґрунтя для корупції.
Чинне законодавство не вимагає реєструвати всі проекти іноземної підтримки, хоча така реєстрація й надає певні переваги, зокрема – звільняє від оподаткування. Однак через взаємну недовіру між фінансовими донорами та державними органами не усі проекти реєструються у Мінекономіки.
Наразі в Україні діє низка постанов Кабміну, які регулюють питання міжнародної допомоги. Кожен із документів стосується окремого її виду: технічної допомоги, бюджетної підтримки, проектів міжнародних фінансових організацій, Twinning і TAIEX. Однак загального документа, який формував би правила гри для всіх учасників процесу, досі немає.
Окрім технічної процедури звільнення від податків та зборів, є ще питання координації під час реалізації проектів. Фінансові донори, які офіційно реєструють проекти, повинні співпрацювати з державними органами та коригувати плани відповідно до їхніх зауважень.
Аналіз надання міжнародної технічної допомоги в Україні свідчить про неналежне та неякісне використання бенефіціантами фінансових ресурсів. Ба більше, оскільки в Україні немає загальної стратегії, то немає й параметрів, відповідно до яких можна робити висновки про ефективність втілення того чи іншого проекту.
Нещодавно Мінекономіки запустило Офіційний портал координації проектів і програм міжнародної підтримки України OpenAid. Це своєрідна база даних, а також інформаційна система управління допомогою, адже вона дозволяє реєструвати нові проекти та виконавців. У міністерстві планують, що згодом через портал можна буде подавати проміжні та фінальні звіти щодо проектів, а також заявки і пропозиції з боку українських бенефіціантів. Передбачається також, що OpenAid буде працювати як інструмент для моніторингу потоків міжнародної допомоги, підвищуючи стандарти прозорості і відкритості державних даних та зменшуючи можливості для корупції. На сайті містяться також цілі реформування координації донорської допомоги в Україні[2].
Однак розробка державної стратегії використання міжнародної допомоги є досі важливою та актуальною, позаяк потреба у цьому документі стає все більшою. Що ж стосується перспектив, то, можливо, варто створити в Україні систему управління міжнародною допомогою, яка б передбачала зосередження грошей у руках держави на всіх етапах.
[1] Перелік проектів міжнародної технічної допомоги за підтримки країн-донорів, що реалізуються в Україні та пройшли державну реєстрацію (перереєстрацію)
[2] Про допомогу / Офіційний портал координації міжнародної допомоги України
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
