Творчість в час війни

<strong>Творчість в час війни </strong><strong></strong>

Після 24 лютого багато хто впродовж тривалого часу не міг читати книжки, слухати музику чи дивитися художні фільми. Найбільш потрібною “літературою” тоді були стрічки новин і чати з близькими, а відео з російською технікою в полум’ї – єдиними “короткометражками”, які сприймав мозок, заскочений зненацька страшною реальністю війни. Багато митців покинули свої творчі заняття і приєдналися до лав ЗСУ або ж почали активно волонтерити.

Але “природа бере своє” – суспільство не може існувати без різних форм мистецтва. І зараз ми бачимо, що саме мистецтво допомагає людям зрозуміти й виразити те, що вони переживають. Також воно є і способом боротьби в багаторівневій гібридній війні, яку веде Росія, і “голосом” України на міжнародних майданчиках.

Документалістика чи белетристика?

Дискусія про те, якою є роль мистецтва під час конфліктів і які форми вираження породила ця російсько-українська війна, відбулась у межах цьогорічного Lviv BookForum, і деякі думки з цієї розмови можна розглянути детальніше.

Основна функція мистецтва під час війни – бути свідком подій, вважає письменник і культуролог Олександр Михед. Фіксувати свідчення учасників подій, “бути в центрі цього урагану”. Водночас відбувається магічний процес, коли мистецтво стає дією. Наприклад, коли поет пише вірш, який є молитвою, колисковою для нього або ж прокляттям для ворога. Це відбувається також і з візуальними митцями.

“Зараз не можна щось вирізати чи щось редагувати. Це є прямий стрим, який треба пережити таким, який він є. Це золотий час для документалістів, зокрема для відеографів. Не час для вигадки”, – зазначив Олександр Михед.

Водночас, за його словами, у цей час митці все-таки намагаються подарувати якусь надію, говорити про любов, про майбутнє і про те, як залишитися людиною. Тобто не слід заганяти все у вузькі рамки документалістики, адже в мистецьких творах людина очікує знайти щось більше, ніж у щоденних випусках новин.

Коли буде на часі писати про цю війну?

Нещодавно харківське видавництво “Клуб сімейного дозвілля” відмовилося від планів друкувати книжку Дарини Гнатко “Буча. Історія одного полону” через хвилю критики в соцмережах. Авторку звинуватили в “хайпі на кістках” і в тому, що вона намагається привернути до себе увагу, використовуючи таку болючу тему. У видавництві визнали, що “зачепили незагоєні рани та шрами, які сьогодні завдають нестерпного болю”, і вирішили вихід книжки скасувати.

Проте коли все ж “можна” писати художню літературу про цю війну, а саме про події після повномасштабного вторгнення? Це запитання, на яке не може бути однозначної відповіді. Якщо автор описує власний досвід, виражаючи його в художній формі, він сам має право вирішувати, коли ним поділитися. Складніша ситуація може бути з, власне, художньою літературою, та й тут усе-таки головним видається запитання не “коли?”, а “як?”. Усе залежить від того, як написана книжка, які сенси в ній закладає автор, чи поважає почуття жертв трагедії, чи ж він просто нашвидкуруч склепав текст зі страшними подробицями, щоб розпродати наклад, поки тема така “гаряча”.

У скандалі з книжкою Дарини Гнатко про Бучу відіграла роль не тільки чутлива й болюча тема про воєнні злочини росіян на окупованих територіях, а й неоднозначна особа самої авторки. Раніше її вже звинувачували в українофобії в її попередніх книжках. Через таке тло також немає особливої довіри до того, що вона напише зараз.

Неоднозначну реакцію викликав і трейлер художнього фільму “Буча”, в основі сценарію якого – реальна історія про волонтера з Казахстану, який раніше отримав політичний притулок в Україні й врятував з окупації 203 місцевих жителів.

Проти фільму постала Українська кіноакадемія, заявивши, що ця тема “потребує максимально делікатного підходу” й що зображення трагічних подій в ігрових фільмах, поки триває війна, “тягне в себе ризик кон’юнктурного використання трагедії”.

Але пригадується, щось подібне говорили й про фільм “Кіборги”. Казали, має минути декілька років, щоб осмислити історію оборони Донецького аеропорту. Але, на щастя, режисер Ахтем Сейтаблаєв не став зволікати, і кіно вийшло гідне і вчасне. А от судити про майбутній фільм лише за одним трейлером дійсно, мабуть, зарано.

Після 2014 року також неодноразово лунали думки, що, поки війна триває, писати про неї ще зарано, мовляв, зараз можна видавати хіба щоденники безпосередніх учасників і свідків подій. Але за ці вісім років в Україні з’явився цілий пласт ветеранської літератури найрізноманітніших жанрів: від справді щоденників до поезії й художніх романів. Багато авторів цих творів після 24 лютого знову повернулися до лав ЗСУ й зараз не мають ні часу, ні можливості писати нові книжки. Можливо, вони напишуть їх після повернення з фронту, але й тоді обов’язково знайдеться хтось, хто скаже: “Має пройти щонайменше кілька років, щоб в Україні з’явився свій Ремарк”. Та, можливо, якраз не потрібно шукати “українських Ремарків” і прикладати лекала інших воєн до сучасної української дійсності. Історія пришвидшується, події нашаровуються з такою інтенсивністю, що їх потрібно проживати, відчувати й розповідати про них уже зараз.

Деколонізація й діалог

До того ж розповідати не тільки й не так українцям, як закордонним аудиторіям. Як влучно висловився поет і перекладач Остап Сливинський, на Заході досі є тенденція механічно запихати українську й російську культури “в одну коробку” без усвідомлення того, що відносини між цими культурами були не як між рівними, а як у метрополії із колоніями. Цю проблему проілюструвала, зокрема, історія з Нобелівською премією миру, яку цьогоріч розділили між правозахисниками з України, Росії та Білорусі.

На таких заходах, як згадана вище дискусія в межах Lviv Book Forum, впадає у вічі намагання закордонних учасників і модераторів будь-що стояти на пацифістських позиціях. Ні, це вже не щось на кшталт “література й мистецтво поза політикою”, а радше надії й спроби досягти за посередництва культури якогось примирення чи порозуміння поміж українським і російським народами. Тоді як культура є одним із видів зброї в цій гібридній війні, а будь-який культурний діалог з окупантами немислимий і шкідливий, поки розмову з ними ведуть Збройні сили й поки військові злочинці не постали перед міжнародним трибуналом. Тим часом інші країни подекуди все ще не усвідомлюють рівня небезпеки, яку несе поширення концепцій “русского мира”.

Тому завданням українських митців є якраз спілкуватися із закордонною аудиторією й доносити різними засобами правду про те, хто є ворог, у чому суть конфлікту й чому те, що відбувається в Україні, – геноцид. “Ми повинні віднайти слова для того, щоб описати наш досвід, щоб поділитися ним зі світом”, – зазначив під час цієї дискусії Олександр Михед.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.