By “Ця політична осінь обіцяє бути спекотною”, – таку сентенцію ми чуємо третій рік поспіль, а тому вже звикли до того, що восени в нашій країні відбувається загострення не лише деяких психічних захворювань, але й (збіг?) політичних процесів. Хтось знову збиратиметься під ВР чи Кабміном, хтось поб’ється з Нацгвардією, хтось влаштує нове наметове містечко, і добре, якщо хоча б гранату ніхто в натовп не жбурне. Одним словом – рутина.
Проте політична осінь 2018 року таки особлива, адже є останньою перед президентськими виборами. І ті, хто має намір розхитати владну вертикаль й проявити себе безкомпромісним опозиціонером, повинні поквапитись.
Та завжди є “невеличке але”. У 2015 році на протести впливали соціальні популісти й націоналісти, у 2016-му – добробатівці та їхні однодумці (здебільшого з когорти чоловіка, відомого під псевдонімом Семен Семенченко), у 2017-му – Саакашвілі та його прибічники. Однак цьогоріч фігур, що могли б консолідувати протести, на політичному обрії немає. Усі більш-менш розкручені політикани вдались до передвиборчих перемовин, створення віртуальних коаліцій та інших закулісно-підкилимних ігор.
Але чи означає це, що нас, нарешті, чекає спокійна політична осінь? На жаль, ні, адже залишається ще один чинник, який, мабуть, ще багато років впливатиме на українську політику. Це Росія, якщо точніше – Кремль. Путінські “аналітики”, звісно, не обтяжені інтелектом, але навіть вони розуміють: час спливає, вибори не за горами, тому шанси створити в Україні “контрольований хаос” та посадити у головне державне крісло когось лояльного Москві поступово тануть. Свої політичні ставки Путін уже зробив, про що стверджував й він сам, й інші впливові російські політики. Загалом заяви звучали приблизно так: “Домовлятись з цією владою в Києві ми не будемо”. Тобто, щоб погодити з Україною щось конкретне (звісно, на своїх умовах, іншого варіанту Кремль навіть не розглядає), треба змінити “цю” владу на якусь іншу. Яку саме – питання дискусійне. Проте зараз головні зусилля РФ будуть зосереджені на антивладній пропаганді в Україні та спробах підірвати соціально-економічну ситуацію зсередини.
Мабуть, саме задля цього проросійські сили консолідують в Україні лояльні медійні та політичні ресурси. Чутки про купівлю 112-го каналу кумом Путіна Віктором Медведчуком, звісно, можуть так і залишитися чутками, але й фактичний власник медіа, Віктор Зубрицький, є доволі лояльним до Кремля. За інформацією обізнаних джерел, зараз він переховується у Москві й тісно взаємодіє не тільки з утікачами із колишнього українського уряду, але й з горезвісним Владиславом Сурковим. Але передача телеканалу “NewsOne” під керівництво одіозного Андрія Портнова – не просто спроба зібрати докупи підконтрольний медіа-пул, але демонстративний сигнал до ворогів діючої влади. Це й заклик до об’єднання навколо “колишніх”, й декларація про те, з ким саме треба буде йти до боротьби пліч-о-пліч, й спроба демонстрації сили – мовляв, от бачите, ми повертаємося, ми вже тут, нас ніхто не спиняє. Ймовірно, згадані канали стануть “тараном” у неблагородній справі інформаційних “вкидів”.
Тому компромату на нас чекає багато. Не факт, що він буде якісним чи навіть правдивим. Та оскільки пропагандисти вірять у те, що кількість переходить у якість, вони намагатимуться взяти масою брудних обвинувачень. До того ж левова частка електорату налаштована апріорі опозиційно, й радо сприйматиме будь-які звинувачення у бік влади, навіть бездоказові та абсурдні.
Такого ж ґатунку будуть й масові акції цієї осені – не надто масовими, проте численними. “Краще десять мітингів на тисячу людей, аніж один на десять тисяч”, – приблизно так мислять ті, хто бажає “домовлятись з іншою владою”. Архітектори “керованого хаосу” в Україні, здається, остаточно зрозуміли: якогось насправді всенародного переможного політичного руху їм не створити. Тому перейшли до давньокитайської тактики “тисячі маленьких порізів” – завдяки численним протестам створити в суспільстві та серед міжнародних партнерів України ілюзію, що абсолютно всі верстви суспільства невдоволені абсолютно всіма аспектами діяльності українського керівництва. Хтозна, можливо, частина виборців все ж сприйме цю ідею і проголосує “проти” з аргументацією “бо всі ж проти”.
Але внутрішньополітичною боротьбою все, на жаль, не закінчується. Йде війна, й штучні загострення на лінії фронту – ще один потужний інструмент у руках ворогів України. Формальний привід для цього був знайдений, коли 31 серпня московські агенти вбили у Донецьку ватажка фейкової “республіки” Олександа Захарченка. Російські бойовики вже анонсували нове загострення, начебто призначивши його на 14 вересня. Хоча конкретна дата не має значення: якщо інтенсивність бойових дій значно посилиться, невдоволення державною політикою може швидко зрости. З одного боку, лунатимуть заклики “почати прямі перемовини” та прийняти “новий план миру”. З іншого – активізуються вимоги “розірвати Мінську зраду” й “кинути в наступ все, що є”. Зробити ні перше, ні друге в умовах, що склались, неможливо. Звісно, цим дорікатимуть керівництву армії та безпосередньо головнокомандуючому.
І це ще не згадуючи про можливість терактів в українському тилу, зокрема на цивільних об’єктах. Подібна тактика є звичною для російських спецслужб. Хоча це вже може стати підставою для оголошення військового стану, який зламає всі сценарії хитрих політтехнологів й повністю змінить українську політичну реальність.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
