Телебачення як філософія потоку

З 1950-х років і до недавнього часу телебачення було (а часто й залишається) одним із найвпливовіших засобів масової інформації. У багатьох післявоєнних націях телебачення зміцнювало поняття громадянства та працювало як ідеальне рекламне рішення для масового виробництва, уможливлюючи розмаїті національні та глобальні тенденції. Після цифрового повороту та появи чисельних платформ (соціальні медіа) телебачення почало трансформуватися, і останнім часом виникло багато питань щодо його майбутнього. 

Про телебачення почали писати віддавна, його вплив став помітним вже у 1960-х роках. Саме в цей час, у 1964 році, канадійський дослідник медіа Маршал Маклюен написав знамениту книгу «Розуміння медіа: Розширення людини». В цій праці автор пропонував, щоб центром дослідження були медіа, а не лише зміст, який вони несуть. Він припускав, що медіа впливає на суспільство, в якому воно відіграє певну роль, головним чином своїми специфічними характеристиками (наприклад відео чи цифрова платформа), а не самим змістом. Як приклад Маклюен брав лампочку, яка не має такого змісту, як газета (статті) або телебачення (програми), але усе ж має соціальний ефект; тобто лампочка дозволяє людям створювати простори вночі, які інакше були б огорнуті темрявою. Він описував лампочку як носій (медіа) без змісту і стверджував, що лампочка створює середовище простою своєю присутністю, вона перетворюється на повідомлення не будучи повідомленням (його знамените medium is a message). А уявляєте, які середовища створював у 1960-х роках ламповий телевізор? Про цей «ящик у квартирі» Маклюен казав, що він щось верше, але по факту нічого не говорить. 

Десять років після знаменитої книги Маклюена, в 1973 році, уельський дослідник Реймонд Вільямс написав іншу впливову книгу про телебачення – «Телебачення: технологія та культурна форма». Це був ранній вік кабельного телебачення, і на початку декади магнітна відеоплівка була багатообіцяючою функцією нових медіа. Художники активно експериментували із звукозаписом та синтезаторами, які створювалися в рамках студійного виробництва, або в експериментальних лабораторіях. Вільямс заперечував концепцію технологічного детермінізму Маклюена, бо на його думку, технології не відповідають за формування нашої історії, насправді технологічні досягнення були створені у відповідь на потреби суспільства. Для Реймонда Вільямса телебачення стало результатом серії технологічних зусиль, включаючи винайдення електрики, радіо, кіно та соціальної потреби в засобах масової інформації. Він дослідив всі типи контенту, доступного на американському та британському телебаченні в 1970-х роках. Цікаво, що дивлячись на кожен тип контенту та його функції (інтерв’ю, фільми, новини тощо), можна візуалізувати структури та наративи досить подібні до того, що й зараз використовуються на телебаченні та на цифрових платформах. Його книга закінчується серією прогнозів про майбутнє телебачення: говорячи про потребу у «відео на замовлення», «електронній комерції», «платному телебаченні», «персональному комп’ютері», Вільямс не намагався точно передбачити майбутнє. Однак він чітко дав зрозуміти, що те, що ми відчуваємо і прагнемо зараз, є результатом наших технологізованих бажань і потреб – себто кожне медіа обумовлене певними суспільними потребами.

Реймонд Вільямс, подібно як і Маклюен, оперував метафорами і придумав важливі терміни, як от «потік». Він вважав, що «потік» є характерною організацією, та особливим досвідом телебачення, яке сплановане таким чином, що різні програми поєднуються разом, щоб створити єдиний досвід. В радянській Україні писали, що телебачення структуроване як естрадний концерт, за принципом програми-потоку. Концепція такого медіа-потоку широко використовується в телевізійних дослідженнях і в дослідженнях музики на телебаченні. Однак телебачення постійно перебуває у стані змін, які змусили вчених переосмислити концепцію потоку Вільямса. Ці зміни викликають питання, наскільки концепція потоку Вільямса все ще корисна для вивчення телебачення. Нещодавно Вільямса процитували два різні професори, як от Шарісс Л’Прі, котра у своїй книзі «Медіа 20-го століття та американська психіка: дивне кохання» (2020) згадала концепцію «потоку», щоб продемонструвати стратегію продюсерів щодо утримання уваги аудиторії. Іншим прикладом є Тайна Бучер, з Університет Осло, яка на симпозіумі Digital Time/Power (весна 2021 року) використала визначення «потоку» для прикладу мережевого часу. Вільям Уріккіо описав перехід від запланованого потоку до потоку, який визначається глядачем, і потоку метаданих через зміни в телевізійних технологіях, тоді як Вілл Брукер описав зміну в активності глядачів через свою концепцію «переповнення». 

Як кабінетний критик, Вільямс був зачарований телевізійним представленням світу у фактичних (новини) і художніх (фільми та програми) формах. Здається, що для нього телебачення було демократизуючим засобом у фундаментальному сенсі, яке вже сприяло тому, що він любив називати довгою чи тривалою революцією. Він вірив, що телебачення може бути сучасним інструментом тривалої революції та сприяти руху до освіченої партисипативної демократії. Але воно також стало інструментом того, що можна було б назвати контрреволюцією, у якій, під прикриттям розмов про вибір і конкуренцію, кілька над-національних корпорацій із супутніми державами та агентствами могли продовжити проникати в наше життя на всіх рівнях, від новин до психодрами. Така контр-революція породила Берлусконі і Трампа, вона допомагає Путлєру правити його медіа-світом, де індивідуальна та колективна реакція на багато різних видів досвіду стала обмеженою вибором між можливостями запрограмованими через медіа. Спостерігачі та дослідники ще в 1970х роках мусили визнати, що поява телевізорів та радіо в приватному просторі помешкань створювала ефект «мобільного доступу». У другій половині 20 століття маси людей щодня отримували доступ до величезної кількості інформації, що раніше була недоступною. Вони змінювали свої простори, знання, ритуали, родинний уклад і т.д., а телевізор та телебачення займали центральне місце в організації їх соціального світу. Cьогодні, особливо для молодого покоління, телевізор перестав бути центром соціального життя, поступаючись меншим екранам мобільних телефонів. Тепер центр їхнього життя буквально в їхніх руках.  

Тридцять років тому Вільямс помітив те, що могло і мало статися з телебаченням, а саме що потреба та ідеологія, які привели до появи телевізорів – створять потребу у більшій мережі, яку ми знаємо як інтернет. Знання говорить нам, що причиною розвитку телебачення є технологічний прогрес. Це справді пов’язано з технологіями, але не тільки. Миттєвий супутниковий зв’язок, поширення каналів, цифровізація та конвергенція телебачення та комп’ютерів – усе це важливо, але їхнє розгортання і розвиток – це питання прийняття рішень, питання політики та економічного тиску, як наполягав Вільямс. Вільямс зробив пророчий висновок: у широкому діапазоні від загального телебачення через комерційну рекламу до централізованих систем обробки інформації та даних, технологія, яка зараз є або стає доступною, може бути використана, щоб впливати, змінювати, а в деяких випадках і контролювати весь наш соціальний світ. Інтернет дозволив людям більше спілкуватися один з одним і пізнавати світ, але корпорації значною мірою контролюють способи, якими ці люди використовують інформацію, і викладають моделі думок, яких ці люди все ще переважно дотримуються.