By 
Одразу відверто зізнаюся, що я не є знавцем чи тим паче палким прихильником стендапу. Звісно, дещо про нього мені відомо: це розмовний жанр, що народився у клубах США, а його назва дослівно з англійської перекладається як “встати”, “піднятися”. За умовами жанру артист має вийти на сцену та виступити наживо з авторським сольним номером чи програмою. Ще він повинен не лише використовувати попередньо написаний і пропрацьований на репетиціях текст, а й вміти відчувати настрій аудиторії, миттєво й неодмінно дотепно реагувати й залучати публіку до шоу, імпровізувати. Тому в роботі артиста на сцені величезну роль відіграють не лише теми чи окремі влучні жарти, а й міміка та пластика. Усе це працює на найголовнішу мету — шоу неодмінно має бути смішним, бажано аж до сліз.
Нині у світі вистачає як фанатів стендапу, так і тих, хто не сприймає цей жанр категорично, вважаючи його грубим і таким, що вже надто заграє з публікою. Що ж, згадаємо історію театру, виникненням якого ми завдячуємо стародавнім грекам, що одразу запровадили поділ на “високий” та “низький” жанри. “Високим” вважалися трагедія і драма, “низьким” — комедія. Тож до стендапу варто ставитися як до різновиду комедії, яка, хай там як, є найпопулярнішим глядацьким жанром. Що ж до гумору, то це, звісно, справа смаку, але варто оцінити належним чином готовність стендапу сміливо торкатися табуйованих або дуже дражливих тем. Часто приватних чи навіть інтимних, як, наприклад, секс, стосунки в родині, а також загальних, як-от соціальні проблеми чи політика. Виступи впливових стендаперів можуть так само викликати гнів можновладців, як за Стародавньої Греції це робили сатиричні комедії Аристофана.
У стендапу вже давно сформувався власний список зірок, варто згадати хоча б легендарного американського стендап-коміка Ленні Брюса. Про його драматичну долю режисер Боб Фосс, класик кіно, створив стрічку “Ленні” (1974). У головній ролі знявся молодий Дастін Гоффман.
В останні роки стендап набирає популярності й на наших теренах, тож можемо говорити й про українських зірок цього жанру, які вже виступають з успіхом у клубах, часто мають повні зали, а ще під час виступів збирають чималі кошти на потреби ЗСУ.
За збігом обставин і, маю визнати, не без цікавості переглянув запис сольного стендап-концерту одного з топових українських артистів цього жанру Антона Тимошенка. Виступ відбувся в жовтні торік у Палаці “Україна”, що в Києві. Провокаційна й водночас образна назва програми “«На межі» | Підпільний Стендап 2023” відразу привернула увагу. І дійсно, основою виступу стали не лише жарти про секс, а найперше все, що пов’язано з війною, й, як зазначено в описі до відео, “деякі рефлексії про сенс життя”.
Цитувати виступ стендапера — річ невдячна, адже, як уже згадував, величезну роль відіграють не лише слова, а й інтонації та паузи, однак усе ж спробую подати кілька прикладів: “Хто взагалі ходить в укриття під час тривоги, поаплодуйте!”, “Я ходжу у ванну під час тривоги — це моє місце сили”, “Я чомусь на кухню під час тривоги йду на ципочках… може, ракета не почує”.
Тож тут спрацьовує ще одне важливе правило стендапу: ти мусиш розповідати, пропускаючи по-акторськи це через себе, власні відчуття та особистий життєвий досвід і говорити з публікою про це максимально щиро.
Коли відверто висловлюєшся про війну, тобі ніяк не уникнути теми смерті. І тому не вдасться уникнути чимало жартів у програмі Антона Тимошенка саме про це: “Краще поставити на сповіщення ДСНС пісню гурту «Скай» «Тебе це може вбити»”, “Іранський шахед звучить як найдешевша смерть. І це твоя, Антоха, пакет «Стандарт». Звучить так, ніби я замовив свою смерть на AliExpress. Замовив найдешевшу доставку”. Безперечно, це жарти на межі, багатьом вони можуть здаватися блюзнірством, неповагою до смерті, бо навколо війна, численні людські жертви, що є чиїмись рідними, друзями, знайомими.
Коловорот смертей і руйнувань, болю, горя і сліз, проте в історії світу й України це, далебі, не вперше, ці події вже давно відрефлексовані в мистецтві. Перше, що спало мені на думку, — це danse macabre, у перекладі з французької — “танок смерті”. Далі, звісно, згадався однойменний класичний твір композитора Каміля Сен-Санса. Він написаний у 1874-му, тож цьогоріч йому виповнюється 150 років.
Проте danse macabre є поняттям ширшим. Це розповсюджений мотив у мистецтві Західної Європи, втілений, наприклад, у численних картинах, малюнках і гравюрах художників XV і XX ст. На них зазвичай зображені скелети, які танцюють із людьми, часто скелети зловісно регочуть, у такий спосіб, очевидно, намагаючись залякати людей. Такі зображення можна було побачити й на стінах будинків.
Люди бояться смерті, і це природно. Згадаймо хоча б вислів “помер страшною смертю”. Однак віддавна вистачало сміливців, які наважувалися зображати смерть смішною, а отже, і менш страшною, немов би кидаючи їй виклик. Цілком імовірно, що для сучасників твори цих художників були чимось на кшталт арттерапії, бо хоч на якийсь час давали змогу відігнати від себе екзистенційний страх смерті та моторошні відчуття незворотності зустрічі з нею віч-на-віч.
До речі, традиція сміятися зі смерті властива не лише західноєвропейській культурі, про щосвідчать, наприклад, такі рядки з української народної пісні:
А як прийде, браття, Костомаха.
А як прийде, браття, із косой,
Я їй скажу: “Будь здорова, свахо,
Випий, кумцю люба, і зо мной!”
Такі мотиви зустрінемо й у текстах класиків української літератури, зокрема в “Мертвецькому Великодні” Григорія Квітки-Основ’яненка. Можна згадати й інші приклади, а заразом й рядки з вірша Лесі Українки, які часто цитують останнім часом: “Щоб не плакать, я сміялась”.
Імовірно, це також пояснює популярність стендапу, рівень якого, на думку письменника й філолога Остапа Українця, дуже виріс за останні роки, що дало змогу цьому жанру конкурувати з усталеними форматами телевізійного гумору.
Хай там як, але для чималої аудиторії стендап, безумовно, помічний, має терапевтичний ефект, допомагає людям вистояти, підтримуючи волю до життя і, відповідно, до спротиву, адже ми всі справді опинилися на межі.
