Вічна тема стосунків поколінь: мінісеріал “Кафедра”

Вічна тема стосунків поколінь: мінісеріал “Кафедра”
Цьогоріч наприкінці серпня на Netflix вийшов мінісеріал власного виробництва “Кафедра” – шість півгодинних епізодів. В оригіналі він називається The Chair, тобто “крісло”, бо йдеться в ньому про завідувачку кафедри Чі-Юн Кім, яку грає Сандра О. У мережі також трапляється інша версія перекладу – “Пані завкаф”.

На перший погляд, автори взялися за невдячну, ба більше – нудну для багатьох тему: серіал присвячено життю кафедри англійської літератури в університеті Пемброк, для працівників якої настали не найкращі часи. Стрімко втрачається популярність серед студентів, падають показники, отже, постає питання про скорочення фінансування і звільнення кількох викладачів, які здебільшого вже досягли поважного віку.

У серіалі вдало поєднуються драма й комедія, перший комедійний гег  чекає на глядачів уже на другій хвилині фільму. Такі стрічки нині називають “драмеді”, однак нічого новаторського в них немає. Здавна вдалі драми містили елементи комедії або мали смішного чи просто дотепного персонажа. Таке поєднання завжди створювало контраст, здатний пом’якшити пафос, а це своєю чергою посилює драматичне спрямування всього твору.

У фільмі важко не помітити данину політкоректності: висвітлюються проблеми рівноправ’я жінок, кольорового населення США, емігрантів, питання ейджизму, а ще – студентських свобод і участі молоді в управлінні вишем.

Фільм починається революційною подією в житті давнього університету із консервативними, навіть зашкарублими традиціями – посаду завідувачки кафедри англійської літератури вперше в історії вишу обійняла жінка. Вона молода, а до того ж є представницею корейської діаспори. Проте їй одразу доводиться зануритися у вир проблем зовсім не наукового характеру. Окрім того, вона долає складнощі в стосунках із донькою, яку виховує сама, і зі своїм батьком, який принципово не говорить англійською. Чі-Юн ще й намагається вирвати з депресії свого друга й колегу професора Білла Добсона. Талановитий викладач і улюбленець студентів, роль якого яскраво зіграв Джей Дюпласс, нещодавно поховав дружину, його донька поїхала на навчання в інше місто, тож він не здатний впоратися із сумом і дещо “втратив береги”.

На одній із його лекцій стається непередбачуване: у запалі розповіді про письменників і тоталітарні режими, за яких класикам довелося жити, Білл Добсон демонстративно підносить руку догори в нацистському вітанні. Професор на додачу ще і хвацько клацає підборами, як це роблять у фільмах. Його саркастичне ставлення до тоталітаризму було очевидним.

У кіно є багато зразків сарказму й іронії на цю тему, наприклад нещодавні стрічки “Безславні покидьки” Квентіна Тарантіно і “Кролик Джоджо” Тайки Вайтіті, а також безліч класичних фільмів. У літературі ж згадаймо бодай твори Курта Воннегута. Проте публіка часто не розуміє чи не сприймає таких “жартів” у мистецтві. Остракізму зазнала, зокрема, естетика колективу Laibach, а також Thin White Duke – один зі сценічних персонажів Девіда Боуї. Є й багато прикладів куди радикальніших жартів, висловів і навіть анекдотів від тих, хто, здавалося б, взагалі не мав би так жартувати. Один із таких випадків подає публіцист Міхаель Дорфман у статті “Голокост – це смішно?”. Він цитує Абба Евіна, прем’єр-міністра Ізраїлю, який із трибуни ООН виголосив, що кордони Ізраїлю 1967 року слід вважати кордонами Освенцима.

Щось схоже сталося із професором Добсоном: одна зі студенток зняла його жест на смартфон, потім із цього уривку зробили відеогіфку, яка миттєво рознеслася соцмережами з коментарем про викладача-нациста.

Як кілька років тому сказав Ілон Маск: “Хто контролює меми, той контролює Всесвіт”. Здавалося б, до чого тут Всесвіт? Але маленький і доволі тісний соціум справді є окремим світом. Вирваний із контексту жест викладача перетворили на мем, який одразу набув зовсім протилежного значення. Хвиля гніву прокотилася студентською спільнотою, розбурхані емоції не сприяли появі тверезих думок чи бажання розібратися в справі, бо запропонована соцмережами картинка-мем промовляла сама за себе. Ніхто й гадки не мав, що цей фрагмент віртуальної реальності лише здавався правдою, а насправді був її підміною. Тим паче ніхто не брав до уваги зруйновану репутацію і втрату кар’єри талановитого викладача, не згадав, що зовсім недавно професор був безмежно популярним серед студентів.

Отже, несподівано у фільмі з’являється ще одна тема, дуже непроста та болісна – кібербулінгу і відповідальності за це. Висвітлюється й надмірний вплив соцмереж на мізки та роль ЗМІ в підливанні пального в багаття заради чергової сенсації і рейтингів.

Мабуть, одна з найбільш вдалих речей у серіалі – це іронія, яку багато хто може сприйняти за дошкульну критику політкоректності. Важливим елементом є те, що іронічне ставлення авторів стосується фактично всіх персонажів фільму, незалежно від статі, кольору шкіри, віку, посади. Добряче дісталося і викладачам, і студентам, які є персонажами другого плану, але загалом сприймаються як сила чи рух, що постійно перебуває в боротьбі, яка часом видається беззмістовною. У цьому бурхливому й насиченому емоціями процесі позаду залишається важлива річ: треба не лише вибороти права, а й усвідомити власну відповідальність.

Як їдко зауважила інша героїня фільму, професорка Джоан Хемблінг, яку чудово зіграла актриса Холланд Тейлор: “Часом складається враження, що вони [студенти] борються за право не читати тексти, обсяг яких перевищує триста сторінок”. Тож постає питання: чи варто руйнувати канон і до чого це може призвести? У своїй статті “Заручниця ревізії”, присвяченій проблемі викладання літератури в школі, яка стосується і вишів, Роксана Харчук зазначає: “…Канон не можна змінювати й підлаштовувати під смаки сучасності, під покоління”.

Варто звернути увагу на важливий епізод серіалу – сцену, у якій професор Добсон проводить неформальну зустріч зі студентами, намагаючись усе пояснити і відновити втрачену довіру. Натомість студенти навіть не бажають вислухати ще недавно улюбленого викладача, висловлюють нові й ще абсурдніші звинувачення, гору бере ненависть і відверта маніпуляція. Мимоволі згадуються приклади з радянської історії: велелюдні мітинги, “громадські збори” із гнівними закликами покарати ворогів влади. Найбільш активних студентів у цій сцені без зусиль можна уявити в інших обставинах: у комісарських шкірянках із маузерами в руках чи в лавах якихось радикальних організацій на кшталт RAF або “червоних бригад”.

Забігаючи наперед, все-таки заспокою – згідно з жанром комедії, на головних героїв, попри всі труднощі й халепи, таки чекає позитивний фінал, хоч і не без втрат. Проте найцікавіше, що внаслідок своєї запеклої боротьби найбільше згубили саме студенти – вони позбавили себе лекцій талановитого викладача.

Серіал “Кафедра” є глядацьким фільмом ще й тому, що в ньому йдеться про стосунки поколінь, про спроби, а головне – необхідність почути і зрозуміти. Водночас він нагадує, що для цього потрібні зусилля та бажання обох сторін. “Батьки й діти” – тема вічна й завжди актуальна.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


До ювілею драматурга Івана Кочерги Історія неуспіху. Фільму Алана Паркера The Commitments – 30