Військова (не)повинність

Високі військові чини й військові експерти у Європі закликають уряди європейських країн готуватися до війни з Росією. Політики деяких країн уже встигли попередити своїх громадян, що в разі війни, яка цілком можлива, вони повинні бути готовими до загальної мобілізації. Викликана цим низка публікацій у західній пресі свідчить про те, що європейські уряди здебільшого не готові ні до війни, ні до мобілізації, а їхні громадяни — і поготів.

Теоретично військова повинність прописана в конституціях усіх європейських держав. Там вона трактується по-різному: обов’язкова чи ні, стосується всіх чи не всіх тощо, але загалом вказується на те, що захист держави від зовнішнього агресора є відповідальністю її громадян. Та найгірше, що за багато десятиліть мирного життя на більшій частині Європи всі ці норми або ж застаріли й стали неактуальними, або ж набрали антимілітаристського характеру. Натомість серед пацифістськи й гедоністськи налаштованого європейського обивателя військова повинність стала якимось історичним рудиментом, про який і думати, не те що дискутувати, не було сенсу. І як же тепер це змінити? А треба, і то швидко: різні провісники війни дають Європі від 2 до 8 років на підготовку.

Європа ніби й почала готуватись, але як саме? Розморені ілюзією, що на нашому континенті конвенціональна війна є вже неможливою, чимало держав скасували обов’язкову військову службу. З тих самих причин армія щораз гірше фінансувалася, військова служба деградувала і втрачала авторитетність. Під впливом російського повномасштабного вторгнення в Україну відповідальні європейські уряди взялися в експрес-темпі дофінансовувати збройні сили, поповнювати прогалини в техніці, озброєнні й амуніції. Та при цьому зіткнулися з проблемою кадрів: де тепер узяти персонал, підготований і навчений до ведення бойових дій?

І тут почалося: для примусової мобілізації немає підстав; відновлення обов’язкової військової служби — непопулярне й ризиковане для влади рішення; загальний військовий вишкіл міг би стати компромісним виходом із ситуації, але, найімовірніше, малоефективним. До того ж пересічного європейського обивателя, якого все це може стосуватися, не влаштовує жодна із цих розв’язок.

У Швеції військова повинність є обов’язковою для всіх громадян чоловічої й жіночої статі. Тому шведський міністр цивільної оборони мав право заявити: “Ми повинні розуміти, що країна з десятьма мільйонами мешканців не може очікувати, що її збройні сили зможуть оборонити від усього, що можна потрактувати як загрозу. Завдання оборони шведського суспільства спадає на всіх наших десять мільйонів громадян”. Після заяв представників влади, що потрібно готуватися до війни, журналісти вийшли на вулиці, щоб опитати громадян призовного віку, що вони про це думають. Чимало опитаних були шоковані й чесно зізнавалися, що не знають, як вчинять у разі мобілізації, бо їм це взагалі не вкладається в голові. Деякі щиро визнавали, що не готові вмирати. Були й такі, що сором’язливо озвучували фаталістичну версію, як-от: “Якщо треба, то, звичайно, піду, але мене, мабуть, відразу уб’ють, адже я не маю жодного поняття про війну”.

Однією з європейських країн, що серйозно сприйняли загрозу з боку Росії й почали щось робити, стала Польща. Поляки в уявленні решти європейців є такими собі “гусарами сходу” (ми, мабуть, могли б сказати “козаками заходу”) — хоробрими воїнами, волелюбними борцями, носіями бойового духу старої шляхти тощо. А що показують опитування, опубліковані в грудні 2023 року? У разі війни 37,4 % поляків вибрали б втечу з постійного місця проживання в більш безпечні регіони, зокрема 11,9 % — за кордон. Добровольцями до війська зголосилися б 15,7 % опитаних. Цікаво, що 22 % респондентів відповіли, що не робитимуть нічого, а 11,2 % не знають ще, як вчинять за таких обставин. Натомість у вересні того ж року результат іншого опитування показав, що проти відновлення обов’язкової військової служби виступають аж 60 % респондентів, зате 67 % вважають, що польських чоловіків потрібно призивати на регулярні військові навчання.

Про відновлення загальних військових навчань заговорили й у Хорватії — замість призову на проходження обов’язкової військової служби, скасованої після вступу країни в НАТО. Зараз захист Альянсу вже не здається хорватам аж таким надійним, особливо з огляду на довжелезний кордон із трьома ненадійними й проросійськими країнами — Сербією, Чорногорією та Боснією і Герцеговиною. Водночас влада боїться якимись радикальними рішеннями відштовхнути свого виборця і спровокувати втечу військовозобов’язаних за кордон. Тому з’явилися такі “м’які” пропозиції, як військовий вишкіл терміном один, два чи три місяці для всіх випускників шкіл.

Цю поблажливість політиків відразу ж розкритикували фахівці. “За місяць можете навчити, імовірно, як самому собі прострелити ногу. Бо гадаєте, що чогось навчились, але не маєте поняття, — написав відомий хорватський публіцист. — На сучасному полі бою ви або професіонал, або мертвий. Після якогось навчання за місяць, два чи три належите до мертвих. Які часи — стільки в них потрібно і вкладати. Ніхто й не казав, що армія — це дешево”.

Основою оборонної сили в Європі повинна стати армія Німеччини. Так випливає з представленої нещодавно воєнної доктрини цієї країни, у якій сказано, що Німеччина має бути базовим компонентом “відлякування і колективної оборони в Європі”. “Німецькі громадяни, а також партнери у Європі, Північній Америці й у світі очікують, що ми візьмемо на себе таку відповідальність”, — ідеться в цьому документі.

Задля цього німецький міністр оборони Борис Пісторіус пропонує відновити обов’язкову військову службу, скасовану 2011 року. Адже зрозуміло, що без розв’язання кадрових проблем не вдасться перетворити бундесвер на сучасну армію, “здатну до ведення воєнних дій”. А із цим є проблеми. Одні з найновіших опитувань показали, що лише 5 % німців готові добровільно зголоситися в армію в разі війни. Загалом німецьке суспільство має високу довіру до бундесверу — від двох третин до трьох четвертих. Але це ніяк не відображається в цифрах щодо рекрутингу в армію. Зараз німецьке військо налічує 183 тис. осіб, а плани збільшити кількість до 203 тис. в період до 2031 року можуть не виправдати себе, як пишуть експерти. Німці неохоче приєднуються до війська, зате масово його покидають. Кожен п’ятий новобранець у 2022 році відмовився від служби впродовж шести місяців.

Однак треба мати на увазі, що ці країни поки що не перебувають у стані війни. Тому вся ця соціологія, статистика, тенденції тощо залишаються теоретичними й уявними. Інша річ — Україна, що вже два роки намагається відбитися від повномасштабного нападу Росії. За тим, як у нас проходить мобілізація, спостерігають у всьому світі. І мало хто розуміє, чому вона відбувається саме так. Ми здебільшого теж не надто орієнтуємось. Коли президент країни каже, що не бачить потреби мобілізовувати пів мільйона рекрутів, як того вимагає керівництво ЗСУ, то виникає запитання: хто спеціаліст — вчорашній комік, котрий за волею виборців, які “голосували по приколу”, став верховним головнокомандувачем, чи генерал, професійний військовий?

Командир бригади з передової розповідає британським журналістам: “Середній вік солдата в моєму батальйоні — 45 років. У такому віці важко виконувати завдання. Декому навіть боєприпаси та бронежилети нести на передові позиції важко. Люди закінчуються, а якість підкріплення з кожним разом стає все нижчою”. У цей час депутати жонглюють різними законопроєктами про мобілізацію. Тож хоч-не-хоч повіриш, що військова повинність стосується лише частини суспільства, а не всіх. Європейці дивляться на це і вчаться на чужих помилках. Та чи навчаться українці на власних?