By Зволікання із призначенням дат нового конкурсу на держфінансування кіновиробництва (детальніше див. “Нове українське кіно: проблеми на старті”) руйнує імідж України як надійного партнера, суттєво впливаючи на співпрацю наших кінематографістів із закордонними колегами.
Попри це, Україна останніми роками таки взяла участь у низці важливих копродукційних проектів, серед них – ісландсько-французько-українська картина “Гірська жінка на війні” Б. Ерлінгссона, яку презентували у Каннах і яка отримала низку нагород на міжнародних фестивалях; німецько-нідерландсько-український фільм “Донбас” С. Лозниці, що вперше в історії українського кіно потрапив у довгий список премії “Оскар” (де був ще один вітчизняний фільм – “Поворотний момент” М. Харріса та О. Саніна); стрічка “Смерть Сталіна” А. Іануччі та французький серіал “Бюро легенд”, які частково знімали у Києві та Харкові. Якщо уважно почитати початкові титри будь-якої європейської картини, то побачимо назви кількох компанії із різних країн, телеканалів чи європейських фондів, які брали участь у створенні стрічки. І це тенденція, від якої Україна не має лишатись осторонь. Збільшення кількості копродукційних проектів – важлива складова розвитку вітчизняної індустрії кіно та можливість заявити про країну як про привабливий знімальний майданчик.
Минулого року Україна нарешті підписала документи до вступу в один із найважливіших кінофондів – Eurimages. Ймовірно, зовсім скоро ми станемо його повноправними членами, і українські проекти матимуть змогу змагатися за гранти на фінансування. Пропозиція вступу до Eurimagesвперше надійшла Україні далекого 1992 р. Я та мої колеги були свідками цього. І ось, минуло чверть століття, чиновники та депутати нарешті зрозуміли, що це потрібно.
До слова, Росія, не зважаючи на те, що й так має достатньо коштів для розвитку власного кіновиробництва, вже кілька років активно бере участь у роботі цього фонду. Низка російських фільмів уже отримала підтримку Eurimages, а отже й певні гарантії появи на європейських екранах. Ми ж поки суттєво пасемо задніх. Але процес, здається, таки зрушив.
На думку багатьох кінематографістів, підпорядкування Державного агентства України з питань кіно Міністерству культури гальмує процес розвитку індустрії, створюючи додаткові ланки прийняття рішень. У Мінкульту й так вдосталь установ, якими він опікується. У СРСР, наприклад, Держкіно союзних республік, як і Держкіно СРСР, не мали підпорядкування Міністерствам культури, а фактично існували на правах окремого міністерства. Тож це питання є нагальним.
Минулорічна ідея провести під патронатом Міністерства культури конкурс “патріотичного кіно” була відверто невдалою. У кіноспільноті це “змагання” критикували передусім за розмитість самого терміну “патріотичне кіно”, дехто навіть вважав, що його проведення лобіювали представники телевізійних каналів та близьких до них структур, щоб отримати з державного бюджету кошти на виробництво серіалів. У світі телевізійні канали здебільшого беруться фінансувати кіно, гарантуючи у такий спосіб появу фільму на ефірі і збільшуючи шанси отримати кошти на його виробництво у міжнародних фондів. Та у нас поки усе навпаки – телеканали прагнуть отримати кошти від держави.
Упродовж останніх років у кіноіндустрії відбулась і низка позитивних зрушень. Запуск Українського культурного фонду у 2017 р., наприклад, дозволив режисерам подаватись “на розвиток”, тобто у разі перемоги отримати кошти на розробку сценарію, підготовку тизеру (короткого ролику, який презентує проект майбутнього фільму), проведення необхідних пошукових робіт, які часто потрібні у документальному кіно, та іншої важливої документації. За умовами конкурсу Державного агентства України з питань кіно, до відбору потрібно подавати вже готовий проект, однак на це потрібні кошти студії, продюсера чи його авторів – для молодих кінематографістів це майже нереально.
У 2017 році розпочала роботу ще одна важлива державна установа – Український інститут. У майбутньому він надасть більше можливостей для презентації українського кіно та інших культурних проектів за кордоном.
А от втілити ідею запуску лотереї, яка давала б додаткові кошти на фінансування фільмів, поки не вдалось. Така система підтримки кінематографу успішно функціонує у Великій Британії. Здається, що частина депутатів-лобістів, які мають вплив на гральний бізнес, блокують цю ініціативу.
Розвиток кіновиробництва, збільшення державного фінансування та кількості знятих фільмів вимагають змін та доповнень до застарілої законодавчої бази. Державне агентство України із питань кіно все ще змушене керуватися положеннями, документами та розцінками, встановленими та затвердженими півтора десятиліття тому.
Та нагальніша проблема – у системі освіти. Виші, що готують майбутні кадри для кінематографу, не мають потрібної сучасної технічної бази, та й приміщення деяких університетів потребують модернізації. Очевидно, що подвійне підпорядкування цих закладів Міністерству освіти та Міністерству культури не відповідає вимогам сьогодення. Як наслідок – брак коштів та необхідність окремої державної програми кіноосвіти.
Та попри все, за останні роки наша держава стала більш відкритою, проголосила курс на Європу та впровадила безвізовий режим, тому молодим режисерам та іншим майбутнім фахівцям кіно стало значно простіше відвідувати зарубіжні фестивалі, пітчинги та семінари, або навіть навчатись за кордоном.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
