By 
У 1043 р. руські війська здійснили похід на Візантію. Дослідники мають різні погляди на причини й ініціаторів цього конфлікту.
Н. Полонська-Василенко, посилаючись на візантійського письменника Скилицю, зазначала, що похід спровокувало вбивство у Візантії якогось купця. І. Крип’якевич розширював цю теорію, стверджуючи, що “були поважніші непорозуміння в ділянці торгівлі, що завжди була дуже чутливим місцем у відносинах між Києвом та Візантією”. Натомість М. Грушевський відкидав таку версію та вважав, що Ярослав Мудрий хотів просто налякати Візантію й отримати нові привілеї для руської торгівлі. М. Андрусяк припускав, що причиною війни було бажання Ярослава успадкувати візантійський престол, оскільки його друга дружина, Феодора, була донькою цісаря Константина. Та загалом історики погоджуються, що причини початку війни 1043 р. все ще залишається неясним.
Д. Дорошенко окреслював цю подію як “останній похід Руси проти своєї церковної метрополії”, вважаючи її частиною зовнішньої політики Ярослава. П. Толочко зазначає, що “можливо, похід став відповіддю Русі на потяг Візантії розповсюдити на неї свій політичний вплив”. Вчений пов’язує похід на греків із загостренням відносин між Києвом і Константинополем “після приходу до влади у 1042 р. Констянтина ІХ Мономаха, політика якого відзначалася антируською спрямованістю”. Толочко стверджує, що збереглися відомості не тільки про велику сварку на константинопольському ринку між русичами і греками, внаслідок якої було вбито знатного русича, але й про те, що “в цей же час на Афоні візантійці піддали розгрому пристань і склади руського монастиря”.
А. Поппе висунув гіпотезу, що причиною конфлікту було втручання Русі в боротьбу Констянтина ІХ з бунтівним воєначальником Георгієм Маніаком. Натомість А. Карташев вважав, що похід руських військ спричинило “грецьке церковне правління з 1037 року, яке не зміцнювало дружбу, а підігрівало національну церковну опозицію”. Тогочасний візантійський письменник Михаїл Пселл характеризував русів як затятих ворогів і конкурентів Візантії. Він писав, що “це варварське племя завжди живило ярісну і скажену ненависть проти грецької гегемонії; при кожному зручному випадку винаходячи те чи інше звинувачення, вони створювали з нього привід для війни з нами”. Чи не є це свідчення натяком на боротьбу руських проти “гегемонії”, зокрема й канонічної?
Але з кого ж тоді, як логічно міркував Л. Гумільов, складалось військо, що йшло проти греків? О. Шахматов та Д. Ліхачов вважали, що ініціатива наступальних дій належала не русичам, а варягам, які й були винуватцями поразки. Серед їхніх ватажків, що спровокували похід, був Інгвар Мандрівник.
Отже, вчені сформулювали три концепції можливих причин походу Ярослава: князь прагнув позбутись церковно-ієрархічної залежності від Візантії; війна виникла внаслідок зіткнення державно-політичних інтересів; стосунки Києва і Константинополя загострились на багатьох рівнях.
Думки науковців щодо перебігу походу також різняться. Д. Дорошенко, наприклад, описує його так: “Року 1043 ціла флотилія під проводом княжича Володимира Ярославича вирушила морем на Царьгород. В той самий час сухопутна армія йшла довкола західного берега Чорного моря через Болгарію під проводом воєводи Вишати. Обидві сили були погромлені греками: їх славний грецький вогонь спалив частину руської флоти під самим Босфором, і решта повернула назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена вже коло устя Дніпра. Сухопутне військо було побите під Варною, 800 полонених разом з Вишатою були приведені до Царьгороду, і тут їм усім викололи очі”.
Натомість І. Крип’якевич стверджує, що похід русичів закінчився не поразкою, а славною перемогою: “Військових кораблів було 400. Київський флот увійшов в царгородську пристань Фарос, але грецькі трієри розпочали наступ з “ясним вогнем”, вдерлися всередину і затопили кілька кораблів. Одночасно зчинилася буря і знищила багато човнів. Ярослав мусив відступити, а греки пустилися за ним навздогін [можливо, автор помилився, оскільки Ярослава не було в цьому поході – прим. авт.]. До другої битви прийшло в якійсь затоці. Тут Володимир упорядкував свої кораблі, оточив греків і розбив їх: частина грецьких трієр була потоплена, частина попала в полон, тільки недобитки порятувались утечею. Такою славною перемогою закінчився останній київський похід на Константинополь. Але не обійшлося без жертв: частина княжого війська, під проводом Вишати, після першого бою мусила причалити до берега; там вони попали в грецький полон і греки їх поосліплювали”.
Л. Гумільов натомість пише: “Літописець повідомляє, що “буря велика” розбила кораблі руських. Але, можливо, причиною загибелі руського флоту знову став “грецький вогонь”. У всякому випадку, русів, які врятувалися, на березі побивала і брала в полон латна кіннота візантійців. Володимиру з частиною дружини вдалося повернутися в Русь”. За інформацією П. Толочка, “руські війська діяли успішно, але потім візантійський флот, озброєний грецьким вогнем, наніс їм значну поразку. Завершив розгром руського флоту шторм, під час якого загинуло багато кораблів”.
Після смерті Володимира Святославича його син Ярослав, котрий бажав для Руської Церкви міжнародного (канонічного) офіційного статусу, визнав зверхність Константинопольського патріархату. Починаючи з приходу до влади, підписання церковного пакту з Константинополем 1037 року і аж до походу на Візантію та ставлення митрополита Іларіона на кафедру Руської Церкви, політичні та ідеологічні перетворення Ярослава були системними і послідовними. Вони описані у позалітописних творах, як-от “Слово про закон і благодать” Іларіона, “Похвала Володимиру” Якова Мніха, “Читання про Бориса і Гліба” та “Повість временних літ” Нестора.
Однак наслідки політики Ярослава були не надто втішними: хоча Русь залишилася православною християнською державою, набувши офіційного канонічного статусу, розпочалось протистояння між провізантійською партією Ярослава та внутрішньою опозицією, котра відстоювала самостійність в церковних питаннях, відтак у давньоруському суспільстві відбувся розкол. Самостійницька опозиція, у якої ще за часів Володимира Святославича сформувалася незалежна церковна ідеологія і яка не була зацікавлена у новому перерозподілі матеріальних цінностей і владних повноважень, і стала, вочевидь, ініціатором війни з Візантією у 1043 році.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
