Як “совєти” в Карпатах (і на екрані) нафту шукали

Як “совєти” в Карпатах (і на екрані) нафту шукали
Після закінчення Другої світової війни кіноекран згадав про Галичину лише 1954 року – майже останньою з-поміж територій, захоплених Сталіним до вибуху радянсько-німецької війни. Найпершим з’явився фільм “Маріте” 1947-го про литовську юнку-батрачку, якій радянська влада 1940 року відкрила життєві перспективи. Дівчина стала комсомолкою, після нападу Гітлера – партизанкою, а згодом загинула за ідеали, принесені з Москви. А про колективізацію в повоєнній Естонії вийшла 1951-го стрічка “Світло в Коорді”.

Натомість післясталінський 1954-й подарував одразу дві картини про Західну Україну: екранізація повісті Ольги Кобилянської “Земля” познайомила глядачів із Буковиною, а стрічка про Ярослава Галана “Про це забувати не можна” нагадала про Галичину. Саме нагадала, бо початковий титр інформує: дія відбувається “в одному з міст західних областей України”, а письменник фігурує на екрані під прізвищем Гармаш – тобто це не зовсім Галан і не зовсім Львів, хоча не впізнати сучасний проспект Свободи й Оперний театр неможливо. Проте колориту краю в цьому фільмі нема – стрічка майже повністю знята в павільйонах Студії ім. Горького з московськими артистами. Тож на весіллі Галана-Гармаша гості – питомі львів’яни! – хвацько виконують російський танок навприсядки… Єдине, що виразно маркує Галичину – репліка комсомольського секретаря про Степана Бандеру та ОУН (перша згадка в радянському ігровому кіно). Відповідно до стандартів соцреалізму (як має бути, а не як є) Галана-Гармаша наприкінці фільму не вбивають – під час замаху держбезпека пов’язала нападників.

Справжню красу Карпат глядачі побачили (вперше після довоєнного чорно-білого фільму “Вітер зі Сходу”!) тільки 1956-го в кольоровій стрічці Київської кіностудії “Над Черемошем” – про колективізацію в повоєнному гуцульському селі. Сюжет авторства Михайла Стельмаха невигадливий: меншість селян підтримує створення колгоспу, більшість вагається, але після подорожі до Великої України, де мешканців Карпат вразило заможне життя колективізованих селян, герої стрічки наввипередки біжать записуватися до рідного гуцульського колгоспу.

Випадково чи ні, колоніальний мотив поїздки тубільців до СРСР із наступним прозрінням є і в згаданому фільмі “Світло в Коорді” – естонським селянам так само демонструють вищий рівень цивілізації (передовий радянський колгосп), і це стає кульмінаційною подією стрічки.

Наступного 1957-го в прокат вийшов ще один фільм Київської кіностудії про Галичину – “Долина синіх скель” режисера Миколи Красія, який уперше відвідав Карпати ще 1940 року, збираючи матеріал для стрічки про Олексу Довбуша. Сценариста Юрія Мокрієва також вважали в Києві знавцем Західної України на тій підставі, що 1940-го він написав п’єсу “Скрипка гуцула”.

“Долина синіх скель” – стрічка чорно-біла, та це не завадило операторам Леонтію Кохну, Якову Резнику й Тетяні Чернишовій майстерно передати неповторну атмосферу Карпат, лісів, гірських річок, зображення яких супроводжуються у фільмі ліричними піснями композитора Платона Майбороди на слова Андрія Малишка й Тереня Масенка.

Але чудові краєвиди й пісні – лише обрамлення колоніального сюжету, щоправда, не надто прямолінійного: архаїчну тему колективізації замінили пошуками нафти.

Отже, Василь Рубан, закінчивши Київський університет, вирушає в Карпати на пошуки нафти. Адже в дипломній роботі він теоретично обґрунтував, що в Галичині мають бути значні поклади цієї корисної копалини, проте галицькі фахівці написали в рецензії: гіпотеза хибна. Молодий спеціаліст (кандидат в аспіранти!) прагне довести свою правоту, заради чого навіть розлучається з коханою – однокурсницею Терезою Карпекою, яка вирішила залишитися в Києві.

Кілька спроб буріння дали нульовий результат. Літній інженер Стефан Карпека, автор негативної рецензії на диплом і батько Терези, приховує стару геологічну мапу місцевості, де позначені “нафтові” місця. Каже Рубану, що в Долині синіх скель нафти нема – мовляв, сам шукав до війни, нічого не знайшов. Насправді знайшов і мріяв, що матиме власний бізнес. Але розбагатіти не довелося, бо прийшла червона влада й націоналізувала надра. Тоді він спалив нафтову вишку, а на місці свердловини збудував хату й поселив робітника, який колись осліп під час пожежі на родовищі. Наприкінці підступність Карпеки розкривається, інженер-шкідник гине, стара геологічна мапа потрапляє до Рубана, а в Долині синіх скель починається буріння нових свердловин.

Для більшої переконливості в сюжеті має фігурувати тубілець, що підтримує ворогів радянської влади, а потім неодмінно прозріває. Таким є заробітчанин Назар Гірчак, який щойно повернувся з Америки без гроша в кишені. Спочатку він тримається свого колишнього шефа Карпеки, але розібравшись у ситуації, рішучо рве з ним, стаючи на бік Рубана. Східний колонізатор переміг.

Насправді в Долині (не синіх скель, а місті Долина Івано-Франківської області) усе було трохи інакше. Після війни там наполегливо шукали нафту, бо чули, що 1935-го поляки виявили її. Але точного місця не знали, адже через вибух Другої світової війни родовище залишилося нерозробленим.

Буріння глибокої розвідувальної свердловини почали у вересні 1949-го, проте нафту виявили випадково. На глибині 1800 метрів породою прихопило бурильний інструмент. Після чергової спроби дістати його з-під землі вдарив нафтовий струмінь…

Взагалі-то відкритий фонтан нафти – це екологічна катастрофа. Залучили сотні людей згрібати розлиту нафту. Заглушили фонтан лише за два тижні, коли вдалося спустити у свердловину помпово-компресорні труби. Ось за таких умов 1950 року з’явилося Долинське нафтове родовище, яке щодоби давало 30 тонн “чорного золота”.

Радянська пропаганда почала оспівувати велику перемогу радянських геологорозвідників і нафтовиків – настільки, що того ж 1957-го Київська кіностудія запустила ще один фільм про галицьку нафту – екранізацію “Бориславських оповідань” Івана Франка. Картина “Якби каміння говорило” режисера Юрія Лисенка вийшла на екрани в травні 1959-го.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *