By У неділю, 11 листопада, на вулиці Варшави вийшли майже чверть мільйона осіб, щоб відсвяткувати 100-ліття державної незалежності. Були там представники різних національностей. Прибули також делегації з дружніх Польщі країн – Угорщини, Словаччини, Ірландії, Італії тощо. Групи націоналістів? Так, були, але такою є зараз і Польща, і частина Європи. А от українських “праворадикалів” навіть не пропустили через польський кордон.
Серед тих сотень тисяч людей на вулицях польської столиці українці взагалі ніяк не позначили свою присутність. І це при тому, що в Польщі мешкає кількадесят тисяч автохтонних українців, котрі користуються всіма благами громадян країни-члена ЄС та НАТО, а також умовний мільйон наших заробітчан та студентів.
То чому ж їх не було видно на Марші Незалежності? Нехай навіть без прапорів – просто як “колона в вишиванках”, як це буває в Перемишлі чи інших містах на походах в честь “своїх героїв”. А все тому, що останнім часом стосунки між державами напружені.
У який ж момент зруйнувались майже тридцятилітні добросусідські, партнерські відносини? Або ми недостатньо заглиблювалися в суть наших стосунків з Польщею, або ж свідомо вдавали добросусідство, знаючи, що насправді все не так.
Справжні, щирі українсько-польські контакти почали творитися на рівні лідерів антикомуністичної опозиції. Польські дисиденти, які потрапили до оновленої влади після виборів 1989 року, почали підтримувати своїх українських колег, зокрема офіційно відвідали установчий з’їзд Руху в Києві, коли СРСР ще формально існував. З ініціативи тих же людей 2 грудня 1991 р. Польща стала першою державою, котра визнала незалежність України. Польський посткомуністичний уряд, що складався з членів руху “Солідарність”, також підтримував новостворену Україну.
Відносини розвивалися цілком щиро аж до наступної зміни влади в обох країнах. Коли у Польщі президентом став молодий посткомуністичний лідер Олександр Кваснєвський, а в Україні – висуванець “червоного директорату” Леонід Кучма, українсько-польські стосунки стали трохи іншими. Нові очільники товаришували й часто зустрічалися, але без особливої користі для обох держав.
Між Польщею Кваснєвського, котра боролася із викликами на шляху до ЄС і НАТО, та Україною Кучми, що творила нову олігархічну систему, аби зберегти вплив “перефарбованих” старих еліт і дозволити їм приватизувати країну, було небагато точок дотику. “Проект століття” – нафтопровід Одеса-Броди-Ґданськ – так ніколи і не перетнув польського кордону. Відкриття українсько-польського університету у Любліні виявилося фальш-стартом, оскільки Україна не змогла профінансувати свою частину проекту. Найбільша українська інвестиція у Польщі – купівля Індустріальним Союзом Донбасу сталеливарного заводу у Ченстохові – спіткнулася об стільки перешкод, що стала гірким прикладом для інших потенційних інвесторів з-над Дніпра. Саме в той час Польща здобула собі репутацію “адвоката України” у стосунках із Заходом, що, однак, також не надто допомогло Києву, але знадобилось особисто Кучмі, коли після скандалу із зникненням журналіста Ґонґадзе він потрапив у міжнародну ізоляцію.
Але і Кучма, і Кваснєвський як досвідчені партфункціонери розуміли, що краще вдавати дружні стосунки, ніж демонструвати політику взаємного невдоволення. Хоча претензії все ж мала частина польського суспільства, передусім – жертви чи нащадки “антипольської операції” на Волині під час Другої світової війни, яку організували і провели українські націоналісти із залученням місцевого населення. Цю “акцію” у Польщі називають “волинською різнею”, і вона є однією із найбільш драматичних подій для історичної пам’яті поляків. За часів комуністичної ПНР про ці події згадувати було заборонено, тому про них все частіше почали говорити у відновленій демократичній Польщі. Жертви “волинської різні” хотіли почути вибачення від українців і отримати змогу облаштувати місця пам’яті жертв того злочину на території Західної України.
Обидва президенти, а разом із ними і ліберально-демократичні ЗМІ обох країн та авторитетні громадські діячі, намагалися згладити цю проблему: преса обережно пояснювала причини тих подій, а Кучма з Кваснєвським навіть кілька разів зустрілися в трагічну річницю на Волині, говорили про “примирення і взаємопрощення”. Однак Кучма так ніколи і не видушив із себе вибачення. Така непослідовність політиків та спроби врівноважити причини і наслідки пресою тільки загострювали відчуття кривди і несправедливості у жертв “волинської різні”, їхніх нащадків і вразливих польських громадян, чим, звичайно ж, скористалося середовище націоналістів.
Коли в 2005 році президентом Польщі став представник консервативних сил Лєх Качинський, який приїздив на “помаранчевий” Майдан, а в Києві Віктор Ющенко вже рік був президентом “українців усього світу”, то, здавалося, прийшов час на щиру і відверту розмову про взаємні історичні претензії. Однак виявилося, що і для цих президентів міф про взірцеві українсько-польські стосунки є зручнішим і безпечнішим, ніж гірка правда. Після трагічної смерті Лєха Качинського президентом став Броніслав Коморовський. У нього теж знайшлися важливіші проблеми, ніж історичні претензії поляків до українців. У Києві ж владу отримав Віктор Янукович, про “політику” якого і говорити дарма.
А далі відомо – Євромайдан, анексія Криму, збройний конфлікт на Донбасі. З одного боку, Польща традиційно підтримувала Україну на всіх напрямках, але з іншого – із все більшим занепокоєнням спостерігала за зміцненням українських націоналістичних організацій та рухів. До того ж польські радикальні сили теж ставали все активнішими і впливовішими, що незабаром вплинуло й на міждержавні стосунки.
У певний момент Польща збагнула, що її послуги “адвоката” Україні більше не потрібні. Свої проблеми Київ почав вирішувати чи то в “нормандському форматі”, чи за Мінськими домовленостями, де для поляків не знайшлося місця. До того ж стало очевидним, що постмайданна влада задля підняття бойового духу патріотів та розпалення в населення антиросійських настроїв в публічній риториці все більше наголошує на націоналізмі, глорифікації ОУН та УПА, Бандери і Шухевича.
Це почало викликати загострену, іноді нервову реакцію над Віслою. Найбільш напруженим був, мабуть, 2016 рік, коли з Варшави лунали попередження, що “з Бандерою Україна до Європи не потрапить”, потім на екрани польських кінотеатрів вийшов художній фільм “Волинь”, почали з’являтися новини про побиття у Польщі українських заробітчан через національну неприязнь та про повалення надгробків на могилах “упівців” у східних воєводствах. Україна ж спробувала не впустити на свою територію мера прикордонного міста Перемишль, преса писала про бажання поляків використати складну ситуацію через російську агресію, Інститут національної пам’яті призупинив діяльність польських груп, що шукали та вшановували жертв на Волині.
Країни опинились у непростій ситуації: Польща, якій необхідні українські заробітчани і студенти, котра є членом “антиросійської” європейської коаліції, має обмежену кількість інструментів, щоб вплинути на Київ; Україна, хоч і демонструє, що більше не потребує такого друга і адвоката, перетворити Варшаву на ворога теж не може, адже це могло б значно ускладнити будь-які рухи Києва на захід.
Ось так Польща й Україна від вдаваного добросусідства дійшли до недекларованої, але відчутної неприязні. Як це змінити? Потрібно почати важку, але щиру розмову про наші взаємні претензії і способи їхнього залагодження. Зробити це, відібравши “забавку” з рук націоналістичних чи популістичних політиків, мали б інтелектуали, громадські діячі. Звісно, справа не з легких, але якщо не розпочати її тепер, то згодом ці несказані образи перетворяться на непереборну проблему у міждержавних стосунках. І от зараз “вишиванкова колона” на Марші Незалежності у Варшаві дуже б нам згодилася.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
