By В умовах глобалізації, посиленні потоків капіталу, інформації та людських ресурсів необхідно знайти шляхи і способи співпраці різних культур і цивілізацій. Одним із варіантів розв’язання цієї проблеми низка політиків і дослідників вважає мультикультуралізм, що проголошує перехід від політики включення індивідуальних і групових відмінностей в більш широкі структури до визнання їхнього права на існування як інших.
Наразі немає єдиної думки щодо проявів мультикультуралізму. Дехто вважає його ідеологією, інші – соціокультурним феноменом. Плюралізм сучасних соціально-політичних систем та здебільшого ліберальні суспільні настрої сприяли створенню і розвитку політичних “стратегій компромісу”, які й спричинили виникнення політико-філософської парадигми мультикультуралізму, яку Махмуд Мамдані назвав “політизацію культури” чи “культуралізацію політики”.
Хоча спочатку й вважалося, що мультикультуралізм вирішить міграційні питання західних країн, під час його впровадження держави зіткнулись із низкою проблем, зокрема: забезпечення зв’язку між соціальною справедливістю та політичною стабільністю в суспільстві; усунення протиріч між вимогами законодавства щодо визнання прав громад чи громадян, які є носіями різних етнокультурних ідентичностей, та способами задоволення їхніх потреб і інтересів; мінімізація відмінностей між інституційними та нормативними характеристиками способів врегулювання можливих конфліктів та управління ними; залагодження протиріч між принципами рівності індивідів і груп на базі ідей мультикультуралізму.
Важливо розрізняти дві головні форми ідеології та політики мультикультуралізму. Перша з них виникла і розвивається в країнах, населення яких розпочало та продовжує формуватися завдяки імміграції (США, Канада та Австралія). Друга форма властива економічно розвиненим національним європейським країнам, переважно колишнім метрополіям, які ще не так давно були центрами колоніальних імперій. Тому ідеологія й політика мультикультуралізму для Європи радше запозичення, а не власний винахід. Через це, а також через специфіку політичних культур, країни “старої Європи” сприймають мультикультуралізм як “чуже” явище. Як зазначає британський дослідник Тарік Модуд, для європейців мультикультуралізм – це іноземний рецепт розв’язання невідомої раніше проблеми, а саме – інтеграції в національне суспільство і державу іммігрантських меншин, які суттєво відрізняються своєю культурою.
Чистого мультикультуралізму немає, адже його сучасні практики майже завжди поєднуються з елементами асиміляції чи сегрегації. Відтак виникають різні погляди на цей процес, пропонуються різні проекти його впровадження. Серед них найбільш розповсюдженою є ліберальна модель, яку активно підтримували канадійці – політичний філософ Вілл Кімлічка, соціальний теоретик Чарльз Тейлор, а також американський філософ Майкл Вальцер. Ця концепція обґрунтовує більшу, на відміну від обмеженої монокультурності, цінність культурної неоднорідності в соціальному житті. Модель ліберального мультикультуралізму має на меті підтримання та розвиток розмаїття культурних практик та забезпечення рівних прав існування відповідних культурних груп. Концепція стала основою для появи і розвитку низки інших моделей мультикультуралізму, які передусім надають перевагу культурному розмаїттю, представленому та закріпленому маркерами групових відмінностей. Однак майже усі держави, що намагалися втілити ліберальний мультикультуралізм на практиці, зрештою відмовилися від цієї ідеї через значний відцентровий рух у суспільстві.
Цілком відмінною від попередньої є модель консервативного (корпоративного) мультикультуралізму, що продовжує монокультурну традицію. Як зазначає М. Тлостанова: “…Принцип розмаїття тлумачать як завуальовану асиміляцію, тому особливості різноманітних культурних груп можуть ставати лише своєрідними додатками до основної, “загальної” культури”[1]. З огляду на те, що в цій моделі домінує економічний складник, на відміну від ліберального, який надає перевагу політичній сфері, консервативний мультикультуралізм не враховує соціально-економічну ієрархію суспільств, зосереджуючись на проблемах класового розмежування та економічного панування, тобто контролі над змінами ринку праці. Така політика базується на припущенні, що розв’язання проблем рівного культурного представництва у сфері бізнесу може автоматично вирішити питання класового розмежування й домінування. Тобто консервативний мультикультуралізм спрямований на захист політики інтеграції і асиміляції, прагнення до суспільної гомогенності.
Нині в європейських країнах переважає ліберальна модель, відбувається пошук спільної позиції щодо імміграційної політики ЄС, а національні законодавства країн поступово уніфікуються. Найбільші розбіжності все ще виникають у ставленні до переселенців із мусульманських країн.
Попри низку проблем, європейські країни, зокрема Франція та Німеччина, виробили ефективну політику адаптації іммігрантів, де основним інструментом є надання новоприбулим комплексної, найперше – економічної допомоги (соціальні виплати, пріоритетне право на працевлаштування, субсидування житла тощо). Унаслідок реалізації цієї програми перші хвилі мігрантів із колишніх колоній майже цілком (хоча й не повністю) були успішно інтегровані у суспільство. Ніні подібна політика впроваджена у більшості європейських держав, а найвагоміше фінансування на адаптацію іммігрантів виділяють Скандинавські країни. Попри це, жодна з перелічених програм усіх ключових проблем до кінця не розв’язала.
[1] Тлостанова М. Проблема мультикультурализма и литература США конца XX в. М.: ИМЛИ РАН, “Наследие”, 2000. 400 с.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
