By Ці елементи не є дуже поширеними. Частка першого з них у масі земної кори становить 0,0000004 %. Так само й із другим. Річ у тім, що їх тут взагалі не має бути, хіба що в дуже скромних кількостях, принесених метеоритами. То звідки ж вони? Про це запитує Анджей Холдис у польському науковому інтернет-порталі Pulsar.
Обидва ці цінні метали, як і багато інших, зокрема й інші платинові метали, а також кобальт і нікель, належать до групи сидерофільних елементів, що означає, що вони легко пов’язуються із залізом. Відразу після утворення нашої планети вони мали б потрапити до залізного ядра молодої Землі й або відразу в ньому розплавитись, або ж за короткий час опасти на його поверхню.
Але так не сталося. Певна частина тих важких залізолюбних металів залишилася в земній мантії, звідки почала діставатися ще вище — до земної кори, завдяки чому ми їх видобуваємо. Тож чому вони тут? Секрет, який давно хвилював науковців, можливо, якраз дочекався розгадки.
Геохіміки Джун Корінага з Єльського університету та Сімон Марше з Південно-західного науково-дослідного інституту твердять, що все відбулося дуже давно, коли ще Земля тільки виринала з газу й пилу, що оточували новоутворене Сонце.
Але народження блакитної планети не проходило гладко. Коли вона ще була молодою і малою протопланетою, то пережила чимало бомбардувань планетезималями — об’єктами з діаметром від кількох десятків до майже тисячі кілометрів. Разом із ними на неї прибувало золото та інші метали, які відразу ж занурювалися в планету, прямуючи до її ядра. І дісталися б туди, якби дорогою не наткнулися на великі лінзи рідкої магми, яка їх ув’язнила. І то так ефективно, що вони ніколи вже не дісталися до ядра, зате конвекційні потоки поширили їх цілою мантією Землі й час від часу доставляють до земної кори, твердять Корінага й Марше, базуючись на результатах комп’ютерної симуляції, проведеної за допомогою моделі, яку вони ж і створили.
За браком машини часу моделі залишаються головним знаряддям, що уможливлює реконструкцію подій із раннього періоду історії нашої планети. Одна річ особливо здивувала дослідників: комп’ютерні симуляції вказали на те, що лінзи рідкої скельної матерії, які утворювалися всередині молодої прото-Землі, після кожного удару планетезималей функціонували дуже коротко, не більш як день чи два. Хоч ми й говоримо про події, які відбувалися понад 4,5 млрд років тому, їхні ефекти видимі й сьогодні — хоч би й у крамницях із біжутерією.
Дослідження були опубліковані в часописі Proceedings of the National Academy of Sciences.
