By 
Кажуть, що вплив особистості на історію з кожним століттям стаєвсе меншим. Чи то людей більшає, чи то історія робитьсянадто складною та багатовимірною, аби окрема людина була здатна змінити її течію. Проте на історичних переламах час від часу виникають дивні постаті. На перший погляд, не дуже масштабні й не дуже впливові. Відверто маргінальні постаті, невиразні та метушливі.
Але саме вони чомусь опиняються якраз у тому місці й у той час, коли історія наче роздумує, куди б то їй попрямувати. І роблять ці невиразні та метушливі щось також начебто нестрижневе, дрібне, вторинне, другорядне. Але саме після цього історія залишає без уваги прокладені для неї рейки й котиться до якоїсь дупи.
Гліб Павловський, який помер 27 лютого, не був ані масштабним політичним діячем, ані яскравим харизматом, ані видатним ученим. Він був одним із тих синів Одеси-мами, які відчули вузькість її широких бульварів і рушили у великий світ без капіталів та особливих сподівань. У 1976-му, задовго до перебудов, реформ і різних там прискорень, він потрапив до московських дисидентських тусовок, а відтак опинився в колі Михайла Гефтера, видатного історика радянських часів, якому реально не пощастило із часом і місцем.
За тих часів люди з імперського півдня не робили інтелектуальної погоди в столиці. Тому в душі поступово дрейфували в бік твердого релятивізму. У бік світоглядних компромісів, опертих на здоровий провінційний глузд і пронизливе, перезріле (і від того трішки, зовсім трішки гірке) відчуття обраності. Тим більше, що над пострадянським простором якраз спалахнула зоря Постмодерну. І тепер можна було не лишевідчувати себе “тихо, у тряпочку”, але й відкрито бути шизоїдом. Одночасно лівим і правим, бунтівником і державником, ідеалістом і сексотом.
Павловський не просто рушив стежкою Постмодерну. Він втілив у собі, у своїй скромній особі, калічний російський постмодернізм. Став його політичним символом. Ледь не першим зрозумів, що наприкінці XX століття вічно ображений пострадянський народ не потребує ані вчителя, ані пророка, ані радника, ані провідника, ані Сахарова, ані Новодворської, ані Борі Нємцова. Що він потребує рулетки і вправного круп’є з незворушною мордою. І готовий програти в політичному казино останні труси заради відчуття стабільної гордості за ту вселенську дупу, у якій він перебуває від початку часів і яку фатально не хоче поміняти ні на що пристойніше.
Це ж постмодерніст Павловський, кажуть нам обізнані люди, начаклував і Єльцина, що сварить дружину за пересмажені котлети, і президента-штірліца, який виходить із зеленого гвинтокрила в сніжно-білій куртці й обіцяє замочити світове зло в сортирі.
Павловського в некрологах називають політичним технологом. Насправді він був політичним митцем. Він малював народу саме ту картину, яку той хотів бачити. І безжально, майже ревниво стирав із неї все, що могло народові не сподобатися. Він так захопився цим малюванням-стиранням, що примудрився стерти з картини майже весь (насправді не “майже”, а таки весь) російський лібералізм. І від одного краю полотна до іншого намалював ту страшну потвору, яка нині намагається нас зжерти.
Треба визнати, що намальоване Павловським мало неприємну здатність злазити з полотна та жити серед людей. Можливо, тому, що він замішував свої постмодерні фарби на отруйній невідомщеній крові, пролитій ще царем Іваном Васильовичем. Він, кажуть, знався з відьмами й говорив у вузькому колі, що він лише зв’язковий між Кремлем і тим, що не має імені. Й у що він, як історик-матеріаліст, зовсім не вірить. І страшенно боявся тих, хто вірив. Навіть не пробував сміятися з них. Просто тікав.
Саме тому в Павловського нічого не вийшло з Україною. Коли у 2004-му він приїхав до Києва, його попередили, що тут без нематеріального та надлишково сущого не обійдеться. Що тут не Москва. Він послухав, погодився і нічого відповідного не зробив. Нічого. Просто тупо забив. Подейкують: оте, що не має імені, образилося конкретно й послало московського гостя туди, де тепер плаває московський крейсер.
З київського фіаско почався повільний, проте невблаганний занепад Павловського. Невдячний блідий Мауглі, який став королем джунглів, не простив промаху. Тим більше, що колишній одесит не був Акелою. Він навіть вовком не був і не бігав у вовчій зграї. Мауглі думав, що Павловський був папугою. Тим, який кричить із гілок: “Жіраф бальшой, єму віднєй!” А всі інші (не менш помилково) вважали його хитрою мавпою. Мені він завжди був схожий на лютру. Себтовидру. Бо’ зна чому.
Йому ніхто нічого не вибачив: ліберали — своєї повної відсутності на його пізніх полотнах, традиціоналісти — постмодерності та голеного підборіддя, москвичі — того, що він приперся із Чорноморського узбережжя і знов запустив ту веселу карусельку, яку вони, рукожопі, уже давно вважали безнадійним металоломом. Одесити йому начебто все вибачили, окрім того, що він був агентом на псевдо Сєдой і здав конторським якусь страшну піонерську таємницю. Хоча кажуть, що все це лише міські легенди. І не з переліку найцікавіших.
Його не прийняли до жодного таємного ордену й не нагородили жодною пристойною цяцькою на колодці. Дали щось там другого ступеня, як від напасті. Високоповажні люди, з тих, які працюють на рептилоїдів, також ніколи не визнавали його за свого зв’язкового. І, зрозуміло, ніколи не визнають. Один із таких якось сказав про нього: “Профукав свою долю”. Щоправда, потім подумав, немало так хильнув розбовтаного ірландського й додав: “Проте не здав тему”.
Тепер, після смерті, пам’ять про нього та його справи опиниться в спітнілих ручках диванних конспірологів і найманих міфотворців. Вони запишутьйого в ілюмінати та припишуть йомуте, чого він ніколи не робив. І не збирався. Скажуть, що це він познайомив Суркова з творами Льотара й Дельоза, що спокусив цього малого постмодерною грою. Що це він відправив на політичний цвинтар Хакамаду і Прохорова. Що Медведєв завдячує йому своєю президентською кар’єрою. І ще багато іншого скажуть.
Невдовзі, я впевнений, з’являться книжки про Павловського. Про його юнацьке лівацтво, про висилку в Республіку Комі, про блискучу кар’єру столяра-мебляра. Про дружбу з донькою і зятем Єльцина. А ще про його витратне протистояння з московськими окультистами. Він стане звичним персонажем дешевих трилерів, ретро-розслідувань і бульварних детективів. Чимось на штиб Вольфа Григоровича Мессінга з попсового серіалу. А ще героєм численних мемуарів тих багатьох, хто вітався з ним у ресторані через третій стіл.
Можливо, одна з майбутніх книжок про нього так і буде починатися: “На історичних переламах час від часу виникають дивні постаті. На перший погляд, не дуже масштабні й не дуже впливові…”
