By 
Геополітична стратегія Німеччини та українське питання
З утворенням УРСР основними учасниками наступного зіткнення за українські території знову стали Німеччина та Росія. Та уже жодна зі сторін не доводила право українців на власну державу. Нас розглядали лишень як життєвий простір та як робочу силу…
У 1935 роцi перед авторитетним зiбранням представникiв громадськостi в примiщеннi Палати громад Великої Британiї виступив відомий журналiст Ланселот Лоутон: “Головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська. Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський світ i дипломатiю; в той же час, iз нею тiсно пов’язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє як глибоко тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття. Не дивно, що про цю країну досi так мало було чути: гноблення української нацiї постiйно супроводжувалося забороною слова “Україна” та приховуванням самого iснування українцiв. Це “стирання з лиця землi” проводилося так успiшно, що для бiльшої частини свiту Україна залишилася тiльки в поезiї та переказах; завжди й незмiнно вважалося, що якщо вона десь колись i була, то вже давно похована на кладовищi мертвих i забутих нацiй”[1].
Переймаючись українським питанням Лоутон також писав, що “…українська нацiя – це реальнiсть, яка має пiд собою принаймнi тисячу лiт автентичної iсторiї. Жоден народ не боровся так тяжко, як українцi, щоб утвердити свою незалежнiсть; українська земля наскрiзь просякнута кров’ю”.
Нині є всі підстави вважати, що Друга Світова війна насправді розпочалася 13 березня 1939 р. підступним нападом Угорщини, одного із сателітів Німеччини, на Карпатську Україну. Незадовго до трагічних подій прийнята парламентом Конституція Карпатської України визначила назву нової держави, тип її устрою (президентська республіка), державні символи та українську мову як державну. Президентом обрали Августина Волошина. Без підтримки УССР та інших європейських держав Карпатська Україна не змогла б на той час реалізуватися як самостійне державне утворення. І цей урок західні політики (насамперед, Польща, Франція, Велика Британія) належним чином не освоїли, за що й поплатилися, починаючи з 1 вересня 1939 р.
2 квітня 1941 р. Альфред Розенберг, призначений Гітлером керівник “Рейхсміністерства у справах окупованих східних областей” та уповноважений для централізованого розв’язання проблем східноєвропейського простору, подав фюреру “Пам’ятну записку №1”. Вона містила рекомендації щодо майбутньої політики в окремих частинах території Радянського Союзу після німецької окупації, зокрема й про Україну: “Київ був головним центром варязької держави з нордичним панівною верствою. Але й після татарського панування Київ протягом довгого часу грав роль полюса, супротивного Москві. Його внутрішнє національне життя засновано на майже незалежній традиції, що постала на власному ґрунті, всупереч твердженням московитської історіографії, котрі опанували всю європейську науку.
[Нашим – авт.] політичним завданням для цієї області мало б бути заохочення прагнень до національної незалежності, аж до створення самостійної державності, якій належало б одній або у поєднанні з Донською областю та Кавказом у вигляді Чорноморського союзу постійно стримувати Москву та убезпечувати великонімецький життєвий простір зі сходу. Економічно ця область повинна створити потужну сировинну та додаткову продовольчу базу для Великонімецького Рейху.”
Уже за три тижні Розенберг написав “Пам’ятну записку №2” із планом розділення, що відповідав стратегії Гітлера. На окупованій радянській території передбачалось створення німецьких райхскомісаріатів Остланд (Прибалтика та Білорусія), Московії, Кавказу та України, що мала тягнутися аж до Волги, охоплюючи територію автономної республіки німців Надволжя.
На жаль, первинні пропозиції Розенберга Гітлер не були врахував, ба більше, проігноровував. “В основному, – пізніше відверто заявив Гітлер, – перед нами зараз стоїть завдання розрізати велетенський пиріг відповідно до своїх потреб, щоб ми могли: по-перше, оволодіти ним, по-друге, управляти, по-третє, експлуатувати. Основні принципи: ніколи знову не повинне стати можливим утворення воєнної держави на захід від Уралу, навіть якщо нам доведеться воювати сто років для досягнення цієї мети… Рейх тільки тоді в безпеці, коли на захід від Уралу немає чужих збройних сил; Німеччина сама бере на себе захист цього простору від усіх можливих небезпек… Тільки німець має право носити зброю, а не слов’янин – не чех, не козак або українець.”
На фоні цього виступу, як і політики в цілому, вирізняється дещо проукраїнська лінія Розенберґа, котрий вважав, що в кожному комісаріаті необхідно по-різному ставитися до населення та прагнув заохочувати певні прагнення до незалежності України: “В Україні нам слід розпочати з культурних справ; там ми повинні були б розбудити історичну свідомість українців, заснувати університет у Києві і т.ін.” Така позиція і пропозиція зустріла заперечення від Германа Герінґа, котрий вважав, що в Україні німці насамперед мають думати про шляхи отримання від неї максимуму продовольства.
Коли Гітлер проголосив, що територією рейху має стати Крим, включаючи значну прилеглу територію (райони на північ), Розенберґ висловив свої побоювання щодо українців, які там жили. Така позиція Розенберґа насторожила Мартіна Бормана: “…декілька разів виявлялося, що Розенберґ приділяє надто багато уваги українцям; він хоче значно збільшити стару Україну.”
Та про те, чим закінчилася їх авантюра ігнорування “українського питання”, або ж навмисного його перекручування, немає сенсу говорити, адже наступні сорок шість років приналежність України до СССР сприймалася західними державами як належне. СССР ж визнавали як унітарну “супердержаву”, а УССР та інші радянські республіки не брали до уваги.
Про долю “українського питання” після завершення Другої світової війни читайте згодом…
[1] Ланселот Лоутон. Українське питання. – Київ-Лондон: Національна академія наук України. Інститут історії України. Посольство Великої Британії в Україні. Фундація імені О.Ольжича. – 2006. – 167 с.
