By 
“Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент”
Іван Франко
Українські політологи та пропагандисти останнім часом дуже занепокоєні зміною громадської думки росіян щодо українців. Однак під “громадською думкою” слід розуміти неприховану ворожість колишніх “братів”, аж нітрохи не обтяжених очевидними речами: війною на сході України, брутальною анексією Криму, підміною понять “визвольна боротьба” на “громадянська війна”.
Росіянам хочеться бачити в українцях “нацистів”, “фашистів”, “націоналістів”, “бандерівців” тощо. Таке свідоме формування образу сучасної України безумовно впливає на настрої як російських громадян, так і деяких українців. Якщо запитати “пересічних українців”, що вони розуміють під “нацизмом”, “націоналізмом”, “фашизмом”, то відповіді будуть дуже строкатими.
Слово “фашизм” походить від італійського “фашио”, що означає “пучок”, “зв’язка”, “союз”. Так називали себе мілітаризовані групи, які в 1914-1915 роках прагнули вступу Італії у Першу світову війну на боці Антанти, куди входила Англія, Франція та Росія. Цей термін також пов’язують з іменем колишнього італійського соціаліста Беніто Муссоліні, який в 1919 році назвав фашистськими свої збройні формування. 23 березня 1919-го редактор газети “Народ Італії” Беніто Муссоліні провів у Мілані установчі збори організації “Фашіо ді комбаттіменто” (“Союз боротьби”). У наступному році він об’єднав загони в Національну фашистську партію. Таким чином “фашио” перетворилися на “фашистів”, які прийшли до влади в Італії восени 1922-го, коли Муссоліні став прем’єр-міністром країни. У наступні влада його партії зростала, і до 1926-го в країні встановилася “фашистська диктатура”, що була однією з форм тоталітарного суспільного устрою. В 1933 році до влади в Німеччині прийшов Адольф Гітлер, який встановив націонал-соціалістичний варіант тоталітарної системи, що згодом набув трансформаційних модифікацій у пропагандистській літературі як “гітлеризм”, “нацизм”.
Учений-історик Володимир Косик зазначає, що “Москва й міжнародний комуністичний рух … почали пізніше, зокрема від Нюрнберзького процесу, вживати термін “нацизм”, “нацисти”[1].
Жодна інша тоталітарна диктатура чи громадський рух, крім італійського, не іменував себе в 20-30-х роках фашистськими. Термін “фашизм” став знахідкою для тогочасної комуністичної пропаганди. Спершу його використовувала більшовицька преса, а згодом – й видання зарубіжних компартій. Вони всіляко прагнули не допустити, щоб поняття тоталітаризму з його головними варіантами – фашизм в Італії, нацизм у Німеччині та більшовизм у СРСР проникло в масову свідомість, у пресу, а потім і в дослідницьку практику суспільствознавців.
Уже в 20-30-ті роки комуністична пропаганда стала використовувати поняття “фашизм” не як засіб аналізу, а з метою очорнення, нав’язування негативної ідеологічної оцінки. Коли певний режим взнавали фашистським, це спричиняло його гостре засудження як найбільш злісного ворога радянського народу.
У ті роки переважало прагнення використовувати термін “фашизм” для опису мало не всіх антикомуністичних рухів і режимів. Радянська пропаганда проголошувала, що всі капіталістичні країни повинні неминуче пройти через “фашистську стадію”, перш ніж у них переможе соціалістична революція. Водночас у кінці 20-х років до фашистів віднесли й соціал-демократію, оголосивши її лівою фашистською течією.
У середині 30-х років, після приходу націонал-соціалістів до влади в Німеччині, фашизм у свідомості комуністів поступово поширився окрім Італії й на Німеччину, і водночас семантично звузився до однолінійного твердження, виступаючи проявом крайньої реакції і агресивного курсу.
Євген Маланюк у своїх нотатниках з 1964 року так характеризує розбіжності читання тоталітарних рухів: “Зовсім невипадково, що в СРСР (та й на “Заході”) вперто вживається термін “гітлеризм”, “фашизм”, “німецький фашизм” і т.п. (і паплюжиться, як по команді, ім’я Беніто!), хоч це явний абсурд, бо: італ[ійський] фашизм, принаймні до походу на Ефіопію, був націоналізмом, що врятував Італію у 1922 році від “іспанських перспектив”; німецький гітлеризм лише зростав на дріжджах націоналізму, а потім – інерцією германської істор[ичної] традиції – переродився на традиційний імперіалізм ХІХ ст. і підбивання уявних колоній; у результаті гітлеризм став германською формою російського більшовизму”[2].
Радянські ідеологи докладали максимальних зусиль, щоб фашизм і більшовизм не звели до одного загального тоталітарного знаменника. Коли комуністична пропаганда врешті-решт змирилася з існуванням тоталітаризму, застосовувати цей термін можна було лише до правих буржуазних режимів, ставлячи знак рівності між фашизмом і тоталітаризмом, але називаючи наклепом оцінку радянської системи як тоталітарної.
За радянських часів термін “фашизм” перетворився у грубу політичну лайку. Поступово заглиблюючись у психологічний настрій населення, він майже повністю відірвався від реальних обставин своєї появи. Його почали використовувати поза політичним контекстом, в побутовому лексиконі поряд з образами та лайкою.
У сьогоденній Україні така ситуація не тільки збереглася, але й посилилась. Завдяки сучасним комуністам слово “фашизм” застосовується й нині, особливо, коли мова заходить про утвердження і розвиток української нації, української культури, історії, традицій. Італійська форма тоталітаризму давно померла, однак фашизм ще й досі використовується як абстрактне лякало. А от про сам тоталітаризм немає жодного слова, хоча саме тоталітарна система панувала в СРСР і до сьогодні не полишає свідомості російських громадян.
Хоча це стосується не лише мешканців пострадянського простору, які отримали у спадок викривлене трактування цього поняття. У 1998 році директор Британського музею Девід Вільсон назвав фашистами людей, що борються за історичну справедливість. Коли Греція вимагала повернути вкрадені у неї стародавні цінності, Вільсон заявив, що ця вимога є культурним фашизмом, націоналізм, що представляє небезпеку для культури.
Розширена інтерпретація фашизму набула настільки загального характеру в історичних працях, політології, політичній практиці, соціальній і політичній журналістиці, повсякденному лексиконі, що боротьба проти неправильного застосування терміну є марною. На жаль, слово “фашизм”, що не має жодного логічного сенсу саме по собі, виявилося разюче живучим. Важко знайти інший термін, інше слово, яке б настільки часто і настільки недоречно вживали найрізноманітніші люди. Яким би термінологічним безглуздям не було використання цього слова в українській історичній спадщині, його збереження і активне, очевидно, вигідне політико-ідеологічним нащадкам тоталітарної системи.
[1] Косик Володимир. Спецоперації НКВД-КГБ проти ОУН. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2009. С.9.
[2] Євген Маланюк. Нотатники (1936-1968): Документально-художнє видання. – К.: Темпора, 2008, с.203.
