На порозі “доби гіперслабкості”

На порозі “доби гіперслабкості”
Йтиметься про історичні проєкції “слабкості” й “сили” людських тіл. Маю попередити читача, що ці означення виходять за межі суто фізичних характеристик і передбачають, зокрема, брак або наявність певної харизми, безпосередньо пов’язаної з гармонійною будовою тіла, сексуальністю і психофізичною витривалістю.

Наші предки звикли жити серед маніфестованих цінностей, які упосліджують і принижують людське тіло. “Плоть безсила, дух дає життя”, – каже нам Євангеліє (Ін. 6:63). Звичаї, значно давніші за християнство, забороняють повне побутове оголення як демонстрацію чогось сороміцького. “Духовна краса є вищою та ціннішою за тілесну”, – проповідували з кафедр люди з науковими званнями.

І нині ми щоденно маємо справу із суспільними домовленостями, що спрямовані на дискредитацію тілесної сили. Вони вже не домінують фронтально, як століття тому, але й досі впливають на формування суспільних ієрархій, на освіту, культуру, мистецтво, побутову мораль.

Слабкі тіла завжди статистично переважали, і наша доба не є в тому винятком. Мешканці слабких тіл прагнули й прагнуть політично, сексуально й позиційно владарювати над сильними тілами. “Тиха війна” слабких тіл проти сильних триває багато століть. У простому фізичному протистоянні слабке тіло завжди програє. Але слабкі та залежні краще за сильних і незалежних вміють формувати “колективне тіло”.

Сильний зазвичай каже “я” – він будує навколо себе дистанцію. Слабкі кажуть “ми” й туляться одне до одного. Усі колективні форми людського – від сімей до народів – цементуються страхами, хитрощами й теплом слабких тіл. З багатьох генерацій слабких тіл і складається сучасне суспільство. Мільйони їх поклали своє життя на вівтар історичної перемоги людської слабкості над силою. Тому сучасне суспільство захищає слабкі тіла й обмежує сильні.

Розуми, ув’язнені в слабких тілах, зачаровані силою. Проте вимагають від кожної сили схилитися перед їхнім “колективним тілом”. Вимагають за допомогою законів, традицій, історичної пам’яті, “ідей рівності”, творів мистецтва й моральної проповіді. Якщо сильне тіло не містить у собі незалежного розуму і стрижня довгої волі, мешканці слабких тіл сукупно владарюють над ним, пристосовують його силу й сексуальність до щоденних потреб і задоволень “колективного тіла”.

Збереження багаторівневого колективного панування слабких тіл над сильними, здається, становить справжній фундамент сучасної політики. Це панування можна описати такими словами: “насторожене”, “хворобливе”, “корисливе”, “нудне”, “лицемірне”, “рабське”, “шизоїдне”.

Ми ніколи не зможемо зрозуміти суті й духу сучасної політики, якщо не перенацілимо радар аналітики з вузької культурної надбудови на неозорий тілесний базис, де відбувається постійне, щохвилинне заміщення сили слабкістю. І не тією слабкістю, яка примирена із собою і світом, а заздрісною, мрійливою, підприємливою, що тягнеться до сили, наслідує її звички й маніфестації, обожнює та ненавидить її одночасно.

Саме ця дієва модальність фізичної слабкості формує позицію панування, той найширший політичний мейнстрим, у якому виникають різноманітні форми панування й різноманітні соціальні теорії, які ці форми виправдовують і легітимізують.

Зазвичай вважають, що лише “ліва” ідеологія підносить ситуацію панування слабких тіл до рівня універсальної суспільної норми. Що “ліві” будують соціальні системи для підтримання слабких тіл під гаслами рівності, братерства й суспільної опіки.

Насправді це не так. “Праві” ідеології так само спрямовані на сакралізацію форм “колективного тіла” (сім’ї, військового ордену, партії, нації тощо). Культ фізичної сили й “довгої волі” в “правих” ідеологіях є лише зовнішньою декорацією, за якою ховається та сама воля до панування слабких тіл, що їх зліплює з вождем (часто-густо фізично слабким або хворобливим) звичайний ресентимент.

“Права” політика спирається на мрії слабких тіл про силу, а “ліва” – на прагматичний (охоронний) аспект тієї заздрості, яка на рівні масового несвідомого знов і знов злютовує “колективне тіло”. “Лівий” тренд заміщує “правий” тоді, коли в молодих поколіннях з’являється багато сильних тіл, споряджених незалежним інтелектом, тобто свідомих своєї сили.

У цей історичний момент у “колективному тілі” спрацьовує механізм самозахисту, а мешканці слабких тіл ініціюють процес ротації своїх еліт, символічно наділених правом маніфестувати сукупну силу “колективного тіла”. Вони вже не мріють про силу, не гуртуються навколо публічних символів фізичної сили (професійних воїнів, спортсменів тощо), а вимагають ввімкнути механізми суспільної зрівнялівки, обмежити владні маніфестації сили та максимально розподілити вміст владного кейса серед слабких тіл (безсумнівно слабких тіл).

Сучасні війни є переважно війнами слабких тіл, неймовірно посилених смертоносною технікою. Військова галузь, з огляду на свою специфіку, найдовше залишалася своєрідним “заповідником” сильних тіл. Але все змінилося в ХІХ ст., коли нові типи зброї дали змогу мобілізованій і нашвидкуруч навченій слабкій людині ефективно вбивати не лише собі подібних, але й сильних людей.

Теперішню суспільну ситуацію, принаймні в країнах Заходу, можна описати як виокремлення із панівної моделі слабких тіл дискурсу “гіперслабких” тіл, які позиціюють себе щодо слабких тіл так, як слабкі свого часу позиціювали себе щодо сильних. Тож нові покоління схильні пов’язувати все, що стосується дискурсу сильних тіл, з архаїкою й культурою примусу.

Деякі з маніфестацій тілесної сили раніше загалом толерувалися мешканцями слабких тіл. Вони входили до такого собі суспільного “канону владної репрезентації”. У ситуації Гіпермодерну відбувається ревізія цього канону. Наприклад, прояви – як публічні, так і приватні – чоловічої сексуальності як традиційної позиції панування нині потрапляють під тотальну суспільну підозру. Навіть “невинні” сексуальні маніфестації слабких тіл, якщо вони пов’язані з владною позицією (примус до носіння еротичного одягу, домінування в онлайні), суспільство Гіпермодерну оцінює крізь фільтр дискурсу “гіперслабких” тіл.

Дехто схильний описувати ці процеси як катастрофу і свідчення “занепаду цивілізації”. Підозрюю, що таке бачення є лише наслідком світоглядно застарілих уявлень про людину, зокрема про формати функціонування та презентації її тіла. Не виключаю, що ми є свідками достатньо відчутної трансформації виду Homo sapiens sapiens не лише в соціальній сфері, але й у психофізичних і тілесних модальностях.

Слабкість тіла за цієї трансформації поступово стає відправною позицією для розуміння й означення “людського”. Маніфестації сильних тіл остаточно перетворюються на щось, що виходить за межі “людського”, що належне лише легендам, героїчному фентезі, а в реальному світі є суспільно небезпечним відхиленням від норми. Суспільство починає дивитися на сильне тіло з позиції мешканця тіла “гіперслабкого”, дивитися вже не з заздрістю й бажанням заволодіти, а з підозрою, нерозумінням і страхом.

Прикладом може бути поступове переміщення фокуса суспільної уваги до Паралімпійських змагань і часткова деактуалізація Олімпійських, які з погляду “гіперслабкого” тіла сприймаються як публічний тріумф тренерського і фармакологічного насилля над молодою людиною. Насилля, мета якого – встановлення світового рекорду, здобуття олімпійської медалі – тепер здається негуманною, належною архаїчним уявленням про здобутки, перемоги й естетику людського тіла.

Пророцтво Ніцше про добу “надлюдини” обертається своєю повною протилежністю – переможним дискурсом “гіперслабкого” тіла, яке спирається на техніку як на універсальний компенсатор тілесної слабкості. У цьому дискурсі тілесна сила, як і тілесна краса та здатність народжувати багато дітей, уже не мають звичної цінності як “локуси обслуговування” світу слабких тіл, їхніх задоволень, бажань і мрій. Вони виступають уже як щось збочене, перверсійне, дико архаїчне й навіть огидне.

“Гіперслабкі” тіла формують нове суспільне “колективне тіло”, що єднає в собі не лише біологічні (людські, тілесні), але й механічні елементи – комунікатори (смартфони, ПК), штучний інтелект. На рівні “колективного тіла” Гіпермодерну ми фактично вже маємо справу з глобальним кіборгом, який має свої суверенні уявлення про силу, красу, мораль і дух. І дивиться на те, що ми вважаємо цінностями, як на мале прокисле пиво, доля якого – бути вихлюпнутим із бокала земної цивілізації.

Підозрюю, що цей глобальний кіборг таки має рацію.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Нестерпна затхлість свіжого вітру Базове мислення