“Невдахи” – нові “інші”

“Невдахи” – нові “інші”
Чому невдалий штурм Капітолію – це передовий фронт західної демократії? Якщо судити за фотографіями, спроба прихильників Дональда Трампа захопити Капітолій швидше виглядала, як курйоз, ніж як якась серйозна подія. 

Звісно, загинуло п’ятеро людей, і це трагічно. Звісно, ми, українці, прекрасно знаємо, що в таких подіях немає нічого смішного – захоплення важливих урядових палаців натовпом “декласованих елементів” може закінчитися цілком плачевно. Маємо перед собою багато прикладів – від Зимового палацу в Петербурзі і до СБУ у Слов’янську.

Але “трампісти”, штурмуючи будівлю Конгресу США, постаралися надати своїй офензиві максимально ідіотського і несерйозного вигляду. Усі ці червоні “дитсадівські” кепки, ріденькі бороди а-ля Достоєвський, інфантильні обличчя, хелловінські костюми…

Усе закінчилося прогнозовано – прийшли “дорослі дяді” і всіх розігнали. “Трампівської весни” не сталося. Однак мітингарі таки заявили про себе, хоч і невдало. Їх не так багато, як хотів би Трамп, але вони є, вони з’їхалися з усієї країни. Хто вони? Як взагалі їх всіх окреслити? Переглядаючи світлини зі “штурму”, розумієш, що звична політична американська оптика тут не надто працює. Назвати цих “штурмовиків” республіканцями – це занадто загально. Погляньмо на людину, яка стала візуальним символом цієї події – на чувака в хутряній шапці з рогами. Слово “республіканець”абсолютно ніяк його не описує. Соцмережами вже гуляють подробиці біографії цього “рогатого”: пробував сили в акторській кар’єрі – не склалось, вірить в змову рептилоїдів, деколи шаманить. Одним словом – невдаха якийсь. 

Здається, що категорія “невдахи” дуже добре лягає на цих капітолійських “штурмовиків”. Усі вони принципово нереалізовані, “зайві” люди. Причому не ті невдахи, які страждають через конкретну соціальну чи гендерну нерівність чи якусь чітку ієрархію. Ні, це “екзистенційні невдахи”, які є такими просто “по життю”. Якщо присвятити час читанню різних неформальних і альтернативних інтернет-форумів із середовища “виборців Трампа”, то очам неминуче відкриється грандіозна картина “невдачливої Америки”, яка є окремим континентом подібно до Америк “чорної” чи “іммігрантської”. Під цією парасолькою зібралися найрізноманітніші невдахи– від тих, хто не може знайти партнера для сексу, до тих, хто не придатний до жодної дорослоїпраці. 

Неуспішність “людей кольору”, жінок чи людей із нестандартним гендером корениться насамперед у соціальних і культурних обмеженнях. Тоді як неуспішність “трампівських невдах” має екзистенційний характер. Поширені несправедливості патріархального світу на них не діють, адже вони, як правило, білі чоловіки. Це ніби стопроцентний щасливий квиток, але вони ним так і не скористалися. Не змогли. Не вийшло. Бо вони – невдахи. “Біле сміття”. І їх багато. Навіть в Америці, країні можливостей. 

Штурм Капітолію можна сприймати по-різному. Але ці люди приїхали туди не так заради Трампа, як заради самих себе. Для них це насамперед був шанс заявити про себе, стати помітними. Адже величезна проблема невдаху тому, що вони “ніхто”, вони перебувають за межею “нормального” соціального світу. Бути невдахою – це бути якимось винятком, продуктом неспрацювання якихось законів, неважливою “піною”. Вони недолюди. У соціумі вони ніхто: дівчата їх не люблять, роботодавці їх не люблять, працівники банків їх не люблять.Їх люблять лише батьки – і то не завжди. Бути білим чоловіком-невдахою в Америці – це психологічне пекло. На цьому ґрунті дуже легко виникають різні психічні “блохи”. Середовище білих невдах – це розплідник всіляких теорій змови і інфантильних терористичних ідей. 

До того ж вони справді полишені напризволяще зі своїми проблемами. Сьогодні прогресивне людство готове прийти на допомогу усім, чия неуспішність має соціально-культурний характер і визначається зовнішніми бар’єрами. Але “екзистенційно-психічна неуспішність”, яку створюють внутрішні бар’єри, залишається поза радарами сучасного емансипаційного проєкту. Вона невидима, вона незаконна. Вона нікого не хвилює, окрім самих “невдах”.

Тож вони викручуються своїми силами, дуже часто – неадекватними. “Недобровільні целібатники” виношують плани вбивства усіх гарних жінок“, нездатні до праці” розвивають теорії змови рептилоїдів проти землян, “ті, хто не встигають за сучасністю”, поповнюють ряди алкоголіків. Кожен рятується як може – як правило, невдало– але на те вони і “невдахи”.

Штурм Капітолію – це крик відчаю із середовища “невидимих”, несоціальних невдах. Неадекватних і непристосованих насправді дуже багато навіть у благополучній Америці. Що робити з цими “іншованими за екзистенційною ознакою” людьми – західна демократія поки не має жодного уявлення. Але “невдахи” виглядають величезним викликом, на який рано чи пізно доведеться давати адекватну відповідь – чи зганяти їх у гетто “популістської політики”, чи якось інтегрувати у суспільство. Щоб повернути невдахам соціальний вимір і статус, спочатку потрібно визнати їхню загальнолюдську нормальність. Сьогодні це звучить трохи дико – як можна назвати нормальним якогось неадекватного фріка-інфантила, який голосує за Трампа заради перемоги землян над рептилоїдами? Але для цього потрібно буде значно розширити межі колективної уяви щодо соціальної нормальності – набагато ширше, ніж це передбачають сучасні наративи емансипації раси, гендеру і статі. “Екзистенційна невдачливість” – це не особистий вибір кожного, так само як ним не є колір шкіри, фізичні вади, психічні хвороби чи відчуття гендеру. З цим народжуються, це приходить як факт. І з цим можна нормально жити, бути звичайним членом соціуму – при адекватному ставленні цього соціуму. Поки суспільство не буде готове до цього, “невдахи” й далі штурмуватимуть оплоти “нормальності”. А що їм залишається робити?

Невдахи – теж люди. Вони мають своє відчуття гідності, яке цинічно намагається використати для своїх цілей Дональд Трамп. І вони будуть боротися за Трампа й далі, адже він єдиний, хто називає їх людьми бодай у Twitter. 

Уявити, яку саме людську гідність несуть в собі невдахи, яка їхня особлива соціальна місія, в чому їхня “сродна праця”, як необхідно змінити суспільство, щоб у ньому було місце і для них,– ось достойне завдання для сучасних інтелектуалів-гуманітаріїв. Бо тут максима “Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих” не працює. Як невдаха може порятувати себе сам? Якби міг, то давно б порятував.

Уже можна сказати, що “невдачливість” та суспільна неадекватність – це просто ще один вияв різноманіття й “іншості” нашого світу. І їх не можна відштовхувати, забороняти, ігнорувати, репресувати, їх слід прийняти, як і інші сутнісні особливості недосконалого Всесвіту, в якому ми усі живемо.

У цьому сенсі, до слова, українці мають відчувати екзистенційну солідарність із американськими “невдахами”, адже Україна – це держава “невдах”. Принаймні нас так сприймає “успішна” половина земної кулі – для них ми ті самі “рогаті” недотепи в хутряних шапках.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про зло всередині людини Народ, який мовчить, або Відкладена ненависть