By У ніч на 27 липня 1918-го у Києві було заарештовано низку провідних українських “лівих” політиків, зокрема й Симона Петлюру. Що змусило гетьманські спецслужби вдатися до такого радикального заходу і чи був він безпідставним?
Щирий патріот України, ідейний соціал-демократ, не позбавлений особистих амбіцій Симон Петлюра за Гетьманату обіймав, здавалося, скромну посаду голови Союзу земств України й був не лише політичним противником гетьмана Павла Скоропадського, але й його ідеологічним, світоглядним та соціальним антагоністом.
Саме через земські установи Симон Петлюра прагнув поширити свої ідеї на українських селян, тоді як Павло Скоропадский, попри гучні заяви стосовно прихильності до середніх хліборобів-власників, залишався в оточенні здебільшого русофільськи налаштованих великих землевласників, так званих батюшковців (російських націоналістів) та космополітичного “Протофісу” (Союзу промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства України).
Підхід Павла Скоропадського до вибору соціальної бази для свого режиму був недалекоглядним та застарілим, адже у державних та економічних моделях, суспільній та особистісній свідомості відбувались епохальні злами. Нова держава старої моделі була громіздкою та неповороткою, вона не могла не лише здійснити навіть ті окремі перетворення, що були задумані її очільником, а й пропагувати благі наміри гетьманської влади. Державний механізм Гетьманату просто не встигав за круговертю історичного моменту. Натомість Симон Петлюра виявив тоді такий запал у своїй діяльності, самовідданість та організаторський хист, що навіть його войовничий опонент – начальник власного Штабу гетьмана Борис Стеллецький – почав його поважати, а згодом навіть висловив думку, що Симон Петлюра “значно перевершив Скоропадського своїм організаторським талантом і можна лише щиро пошкодувати, що не він у той час був гетьманом”.
Користуючись своєю посадою та певною завуальованістю від метушливого київського життя, Симон Петлюра та інші соціалісти спрямовували діяльність на об’єднання під своїм впливом провінційного духовенства, сільського вчительства та кооперації. Крім ідеології та пропаганди, важливими були й практичний та матеріальний аспекти. З допомогою соратників та прихильників було активізовано роботу створеної 1917-го нової спілки сільських кооперативів “Дніпросоюз”, який до кінця 1918-го збільшив свої обігові капітали з 5 млн крб. (у січні 1918-го) до 70 млн крб. Гроші вкладали у різні галузі народного господарства, зокрема у торгівлю та промисловість – велику миловарню з річною продукцією майже 200 тис. пудів у селі Куренівка під Києвом, фабрику взуття у столиці, що виробляла 100 тис. пар на місяць, фабрики білизни, трикотажу тощо. Саме “Дніпросоюз”, за інформацією власного Штабу гетьмана, влітку-восени 1918-го став головним матеріальним донором соціалістичної опозиції.
Українські соціалісти контролювали й інший фінансовий центр української кооперації з філіями в усіх великих містах країни – Український народний кооперативний банк (Українбанк). Організатором цієї центральної фінансової інституції і головою її правління у 1917-му перший генеральний секретар фінансів Христофор Барановський. Третім, сільськогосподарським “китом” українського кооперативного руху був Перший Всеукраїнський сільськогосподарський кооперативний союз (“Централ”), створений у січні 1918-го. Організатором і головою Ради “Централу” був соціаліст і урядовий діяч УНР Костянтин Мацієвич. Ці та меншого штибу кооперативні установи мали широку мережу філій по всій території України, найголовніше – в її глибинці, а також мобільні й популярні в провінції друковані органи. За Гетьманату лише у споживчій кооперації було майже 4 млн членів (майже 11,5% населення тогочасної Української Держави), що були об’єднані у 15 тисяч кооперативних товариств. У Великій Україні діяло 22 тисячі кооперативних товариств, що охоплювали 60% населення, об’єднаних у 253 окружних союзи різних типів та ступенів.
Агенти таких кооперативів були й зв’язковими української соціалістичної опозиції. Лише ті села, що приймали українські соціалістичні доктрини, отримували кооперацію, що справді допомагала населенню. У такий спосіб церква, школа та кооперативи стали трьома союзниками Симона Петлюри, дії яких він координував через Союз земств, і завдяки яким, як зізнавався начальник гетьманського Штабу, “усі його [Петлюри] розпорядження з центру досягали народних мас набагато швидше й точніше, ніж розпорядження Скоропадського через його бюрократичний апарат. Так само й зворотно, Петлюра через ті ж організації отримував значно більш точну та повну інформацію про настрої на місцях”. Відтак, налагодивши та зміцнивши таку підпільну мережу, провідники українського соціалістичного руху розпочали підготовку до формування центрального правління, яке мало б змінити уряд Павла Скоропадського. Коли кадетський уряд гетьмана втрачав купу дорогоцінного часу у безкінечних суперечках про принципи організації влади, про формальні штати установ, сенат тощо, Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Микита Шаповал з соратниками по соцпартіях (ліві есдеки та есери) та в співпраці із Селянською спілкою на практиці створювали тіньові структури опозиційної влади по всій країні, які готували виступ проти режиму. Іноді вони збиралися на підпільні з’їзди й таємні наради у різних куточках країни чи в околицях Києва.
Осібний відділ власного Штабу гетьмана мав певні відомості про ці зібрання й здійснював арешти соціалістичних активістів, проте приклад із звільненням з-під варти за особистим наказом гетьмана Володимира Винниченка, якого було заарештовано із доказовими паперами, значно підірвали запал офіцерів та агентури Осібного відділу.
У липні 1918-го агенти доповіли, що Симон Петлюра спілкувався з автором гетьманського перевороту німецьким майором Гансом Ґассе й запропонував йому організувати новий переворот – соціалістичний. Передбачалося повалити кадетський уряд Федора Лизогуба і замість нього поставити національний соціалістичний, який би більше відповідав бажанням німецького Рейхстагу. Гетьман, якщо того забажали б німці, міг залишитися, але лише номінальним главою держави, без жодних важелів впливу та із суто представницькими повноваженнями. Переворот передбачалося здійснити цілком мирним шляхом, тобто заарештувати всіх міністрів у їхніх домівках, а потім оголосити нових урядовців.
Павло Скоропадський не хотів вірити у ці плани, позаяк був цілком упевненим у міцності свого становища й вважав Симона Петлюру нікчемною людиною, що таємно приходила до нього у резиденцію з улесливим підлабузництвом. Утім, за кілька днів такі ж відомості отримав і голова Ради міністрів Федір Лизогуб. Як виявилося, до перевороту залишалося лише три доби. Гетьман обурився і після відповідних консультацій з політичним відділом німецького військового Штабу в Києві наказав арештувати провідних діячів крайніх лівих українських соціалістичних партій, зокрема Симона Петлюру, а для заспокоєння громадської думки ув’язнити на нетривалий час й кількох правих проросійських діячів (Ґіжицького, Кумбарта тощо). Павло Скоропадський власноруч склав список з 15-20 осіб.
Арешти відбулися в ніч на 27 липня 1918-го. Було затримано Симона Петлюру, Миколу Порша, Юрія Капкана та інших. Симон Петлюра сприйняв свій арешт спокійно, сказавши, що давно на нього очікував (ймовірно, німці могли його попередити). Передбачаючи такий розвиток подій, він заздалегідь заховав або знищив компрометуючі його папери. Громадськість здивувалась одночасному арешту крайніх “лівих” й “правих”.
Проте такий поспішний арешт Симона Петлюри, проти якого не було вагомих доказів, заводив Скоропадського у глухий кут. Були два шляхи розв’язання проблеми: Симон Петлюра у в’язниці міг передчасно померти, однак ніхто цьому не повірив би; і його могли вислати за межі Української Держави. Однак Павло Скоропадський спинився на третьому рішенні: він наказав передати справу Петлюри міністрові юстиції Олексієві Романову, вважаючи, що той віднайде у діях одного з провідників українських соціал-демократів склад злочину. Але Олексій Романов не виявив злочинної діяльності Симона Петлюри, а судити його лише на підставі агентурних даних було неможливо. Тому Петлюру продовжували утримувати в ув’язненні без висунутого обвинувачення.
Він пробув у в’язниці майже чотири місяці, але напередодні протигетьманського заколоту Директорії та Січових стрільців німці висунули гетьману категоричну вимогу звільнити Симона Петлюру та інших ліворадикальних соціалістів.
12 листопада 1918-го за наказом гетьмана новий міністр юстиції Андрій В’язлов звільняє Симона Петлюру на “слово честі”, що той не братиме участі в повстанні. У день звільнення Петлюра написав записку дружині: “Оля, я вже випущений з наказу ясновельможного гетьмана, з яким мав досить цікаву розмову. Земська конференція послала делегацію про мій арешт до Скоропадського і настояла на увільненню. Зараз я на конференції земських делегатів. Цілую тебе і Лесика. Твій Симон”.
Насправді, того ж дня по обіді Симон Петлюра зустрівся з Володимиром Винниченком, Андрієм Макаренком, Сергієм Шеметом та Миколою Міхновським. Засідання пройшло у галасі та суперечках, а після його закінчення, як стверджує Микита Шаповал, “Петлюра підійшов до Винниченка і сказав йому: “Іншої дороги нема, як повстання”. Винниченко відповів: “Все готове! Хочете з нами?…” Петлюра погодився”. Володимир Винниченко також повідомив Симонові Петлюрі, що січовики вимагають визнати його командувачем повстанського війська й той одразу ж подався у Білу Церкву до заколотників, аби очолити збройний виступ проти гетьмана Павла Скоропадського.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
