Що таке прогрес, чи є у нього критерії і види? Чому на тлі технологічного прогресу, появи роботів-андроїдів і освоєння космосу набирають популярності ідеї консерватизму та ненависті до мігрантів? Як поєднується між собою віра в технічний прогрес і скептицизм щодо сучасного світоустрою?

У історичній практиці прогрес має два прояви: соціальний і технологічний. Вони доволі взаємопов’язані. Технологічний прогрес – це поява нових знарядь праці, промислова революція, полегшення життя людини тощо; соціальний – це відмова людства від насильницьких практик – людоїдства і жертвопринесення, знищення людей з інвалідністю і слабких дітей, права кровної помсти, страти тощо.

Прогрес буває чотирьох типів: політичний – становлення демократичних інститутів суспільства, розширення прав людини; економічний – побудова вільного ринку, ріст рівня життя; соціальний – визволення людини від диктату соціуму; науково-технологічний – пізнання світу і звільнення від трудової діяльності. Метою прогресу є зменшення насильства і толерантності до нього. Однак це в ідеалі. На практиці ж все може бути навпаки – технологічний розвиток призводить до появи нового виду зброї або психологічних залежностей людини. Прогрес людства це об’єктивна річ, однак це не еволюція зла у добро.

А чи існує регрес? У процесах життя природи регресу немає, птахи не перетворюються у земноводних. Регрес стосується лише людських переживань, страху перетворитись на тварину, втратити розум і морально-етичні орієнтири. Виникає дихотомія – як природні істоти ми приречені на прогрес, а як мислячі – боїмося регресу. У соціальному процесі, в умовах розвиткуновітніх технологій людство може піти як шляхом прогресу, так регресу. Звісно, людина не перетвориться у мавпу, але соціум може здичавіти й опуститись до війни на виживання.

Людство звикло до того, що прогрес – це природний закон розвитку суспільства, який неможливо відмінити, а лише штучно загальмувати на деякий час. Залежно від віри в прогрес люди діляться на технооптимістів і технопесимістів. Парадоксально, але технопесимістів найбільше у доволі розвинених країнах (Західна Європа, США). Сучасне американське суспільство загалом є більш традиційнимтарелігійним, ніж, наприклад, українське[1]. Це позначилося на результатах останніх виборівуСША. Технологічний прогрес був одним з пунктів передвиборної кампанії Г.Клінтон,і саме за неї не проголосували американські робітники і службовці, які бояться, що роботи віднімуть у них робочі місця. Саме технопесимістиє електоратом Республіканської партії в США.

Прогрес – це технологічні зміни, що виникли після соціальних реформ, тому демократичні держави краще виробляють знаряддя праці і технології, ніж недемократичні країни. У постіндустріальну епоху інновації народжуються в суспільствах з відкритим доступом до ресурсів і ринків.

Сьогодні віра в прогрес – це форма заперечення легітимності влади, яка протистоїть цьому природному процесу, оскільки прогрес зазіхає на монополію влади на насильство і диктатуру. Сучасні технооптимісти вважають, що суспільство прогресує, а держава заважає йому це робити, всіляко нав’язує соціуму архаїчні управлінські практики. Державний апарат і соціум справді розвиваються у різних напрямах, але під впливом тих самих чинників: економічного зростання, збільшення рівня ходів, підвищення потреб населення, технологічного розвитку, глобалізації, інформаційної прозорості. Як наслідок, соціум прогресує, а державний апарат деградує. Деякі режими (Росія, Китай, Білорусь) навіть використовують технологічний прогрес для створення тотального контролю над суспільством.

Американський соціолог Іммануїл Валлерстайн у своїй книзі “Після лібералізму”писав, що у XVIII ст. на просвітницькій хвилі виникла нова теорія легітимності держави, де влада була прискорювачем прогресу і мала різну форму його реалізації – комуністичну, соціалістичну, ліберальну. Легітимність влади визначалась мірою її співучасті в прогресі. Ця концепція мала назву авторитарної модернізації, а раніше – освіченого абсолютизму. У Росії прикладом концепції були реформи Петра I, який “прорубав вікно до Європи”. Тобто запозичення кращих західних практик, помножене на апарат насильства з практично безкоштовною робочою силою дало результат – модернізацію, що була успішною деякий час. Але дозволити собі таку модернізацію могли лише абсолютні монархії або тоталітарні держави ХХ століття. Таким самим царем-реформатором був й Олександр ІІ, що відмінив у Росії кріпацтво, а це зі свого боку стало основою для розвитку капіталізму на теренах Російської імперії. Але час йшов і авторитарна модернізація вже не працювала.

Останнім прогресистським проектом був СРСР. Радянська держава була модерністською, вона несла релігію прогресу і транслювала її в свідомість радянських людей. Легітимність радянської влади була в її технологічній успішності, в тому, що вона веде країну і все людство до світлого майбутнього, до прогресу і процвітання. Пік радянського технократичного прогресизму припав на кінець 50-х – 60-ті роки ХХ століття (Гагарін, Терешкова, перший штучний супутник, Новосибірське Академмістечко, перші п’ятиповерхівки й індустріальні міста). Хоча робити це заслугою радянської влади не варто. Прогрес на цій території однаково б відбувся, але, ймовірно, під керівництвом іншої влади і з меншими втратами – без голодоморів, репресій, колективізації і війни.

Наприкінці ХХ століття з появою постіндустріальної економіки, коли товаром стала інформація й знання, інструменти централізованого прогресизму перестали працювати. Сучасна держава вже не була прогресором. Тому замінювати модернізаційний проект Хрущова з його п’ятиповерхівками таким ж забудовами, лише поверхів на 16, – це псевдомодернізація.

Концепт національної держави виник у XVIIстолітті після Вестфальського миру, на якому було закріплено сучасне поняття суверенітету. Саме тоді з’явилась ідея про те, що государ-суверен у межах своїх кордонів може робити все, що йому заманеться. Національні держави стали успішними лише тому, що вони концентрували (часто примусово) і використовували чотири види ресурсів: людей (громадянство, паспортно-візовий режим, кордони), гроші(національна валюта, банки), товари (митниця, тарифи, торгівельні війни і блокади) та інформацію (релігія, ідеологія, культура, пантеон героїв, освіта, традиційні цінності). Цю поствестфальську легітимність ефективно використовували у радянській і націонал-соціалістичній ідеології.

У сучасному глобалізованому світі ці види ресурсів стають усе більш ліквідними, починають перетікати через державні кордони. Транспортно-логістична система і глобальний ринок прискорюють і спрощують пересування людей, товарів і капіталів. Євро, долари, криптовалюти стають наднаціональними грошима, формується глобальне інформаційне суспільство, відбувається культурна глобалізація.

За цих умов національна держава перестає бути двигуном прогресу, оскільки він забирає у неї монополію на ресурси. Прогрес постіндустріального суспільства не вертикальний, як раніше, а горизонтальний, мережевий, тому авторитарна модернізація зараз не працює. Сьогодні двигунами прогресу стають транснаціональні корпорації, міські та сільські агломерації і деякі представники креативного класу, яких інколи називають прогресорами.

Прогресори

У науково-фантастичній літературі прогресори – це представники високорозвинених розумних рас, що сприяють історичному прогресу нерозвинутих цивілізацій. Термін “прогресор”вперше з’явився у творах братів Стругацьких і означав людину, що змінює світ. Пізніше ідею прогресорства розвинув російський письменник-фантаст Сергій Лук’яненко в своїй дилогії “Зірки –холодні іграшки”. Він, щоправда, надав їй абсолютно іншого значення іввів поняття “регресора”– людини, що зменшує рівень недружніх цивілізацій і готує ґрунт для прогресорів.

Сучасні прогресори – це люди, здебільшого інтелектуали, що не турбуються проблемами виживання, мають високий рівень життя, не пов’язані з державою та не беруть до рук зброю. Це винахідники, творці та розробники. Вони не визнають суверенних кордонів, ціннісної різноманітності та національної державності, як і старого мислення загалом. Умовно кажучи, світ братів Стругацких може виникнути в Україні чи в будь-якій іншій державі, адже для нього не потрібно жодних особливих умов. Штучний інтелект, роботи, блокчейн, криптовалюта тощо не мають національних меж, для їхньої пропаганди не потрібна жодна національна унікальність – ані ліберальна, ані державна, ані комуністична.

Образ майбутнього

Загалом ми непогано уявляємо собі майбутній світ. Найімовірніше, на нас чекає кіборгізація, чипізація, штучний інтелект, редагування геномів та нейротехнології. Ми навряд здатні вплинути на такий сценарій. Звичайно, можна лобіювати законопроекти, що забороняють технологічний розвиток, алеце марно. На одному технологічному відкритті може бути побудоване як вільне суспільство з повагою до прав людини, так і тоталітарна держава з абсолютно іншими цінностями.

Люди відчувають дискомфорт чи навіть страх, коли зіштовхуються з новими технологіями. Однак винаходи є лише інструментом людини. Жодна молекула чи хімічна зброя не хотіла вбити людину за власним бажанням, жоден месенджер не надіслав коди шифрування спецслужбам за власною ініціативою. Насправді люди бояться не технологій, а інших людей, які можуть їм нашкодити. Ми можемо формувати бажаний образ майбутнього за допомогою технологій, а не всупереч їм. Тому темою майбутнього треба цікавитися не тому, що технології небезпечні, а тому, що ми повинні співпрацювати один з одним і вчитися використовувати винаходи собі на користь, а не на шкоду. Щоб вижити, людство повинне вийти на новий рівень взаємодії один з одним і з технологіями.

Групи впливу, які цікавиться образами майбутнього, сконцентровані або в університетах і наукових організаціях, або ж в технологічних компаніях. Деякі глобальні корпорації мають власні проекти, пов’язані з майбутнім. Наприклад, Google узяв на роботу відомого футуролога Реймонда Курцвейла. Сьогодні майже неможливо уявити транснаціональну компанію, яка не має у своєму штаті футурологічного відділу.

Проте вплив держави, компаній і вертикальних ієрархічних інституцій сьогодні послаблюється. Зростає роль горизонтальних співтовариств. Для створення бажаного образу майбутнього необхідно працювати з гуманітарними ініціативами, що впливають на ціннісний рівень суспільства. Актуальним може стати, наприклад, хакатон гуманітарних ініціатив, після якого люди об’єднуються у команди і створюють свої проекти: суспільні рухи, співтовариства, медіа, лобіюють законопроекти або навіть технології, тобто здійснюють вплив на гуманітарну сферу життя суспільства.

Зміна навколишнього світу – це складний і сміливий процес. Сучасне покоління має створити школи прогресорів, які у наступному столітті “відправляться”на планету Саракш з книги “Населений острів”братів Стругацьких. Але якщо зараз нічого не робити, то через 30 років на Землі буде Саракш з його тоталітарною державою і не надто приємними для життя умовами.

Україна

На думку українського волонтера та публіциста Юрія Касьянова, світовими прогресорами були М. Ататюрк, Ф. Рузвельт та Д. Бен-Гуріон, в  Україні – активісти Майдану і волонтери. “Тепер нам потрібен державник-прогресор – незабруднений, невигаданий, не вихідець зі студії Савіка Шустера, а справжній національний лідер зі своїми принципами, ідеями перебудови країни й чітким планом проведення реформ”, – зазначає Касьянов[2].

В Україні немає суспільної дискусії щодо майбутнього. І це не тому, що держава приватизувала цю тему, як наприклад в Росії, де “стратегувати”майбутнє можуть тільки інтелектуали, наближені до владної політичної верхівки, а тому, що українське суспільство й еліту ця тема не цікавить.Винятком є лише деякі інтелектуали, наприклад, Сергій Дацюк, Володимир Нікітін.

Прогресивний модернізаційний проект в Україні є проблемним, бо ми не можемо вирватись із формату російської цивілізаційної матриці, в якій одна революція змінює іншу, замість аристократії крові приходить аристократія мандата, але незмінним залишається одне – становість у всі часи і епохи, право володіння замість права власності, право доступу до ресурсу залежно від статусу і рента як становий привілей. Без статусу в нашій країні неможлива жодна господарська діяльність, успішні бізнесмени завжди наближені до державної вертикалі. Насправді українці живуть у становій державі з формальними демократичними інституціями, що виконують роль декору. Ми, як і росіяни,користуємось сировинним сектором економіки, успадкованим від СРСР. Науково-технічний прогрес не стоїть на місці, наші сусіди виробляють усе більш новий і дорожчий продукт, а ми досі, як і в дев’ятнадцятому столітті, торгуємо металом, лісом і сільгосппродукцією[3].

Український прогресистський проект застряг між архаїчною і авторитарною колишньою метрополією на сході і розвиненим суспільством на заході. Ставлення до України у обох цих світів є своєрідним, місцями споживчим. Мета колишньої метрополії – залишити Україну в зоні свого геополітичного впливу, не дозволити відбутися у ній прогресу і реформам. Інтереси технологічної цивілізації теж цілком зрозумілі, західних партнерів Україна влаштовує як донор людського ресурсу і дешевої робочої сили, ринокзбуту застарілої продукції. Деякі європейські країни навіть згодні залишити нас у зоні російського впливу заради своєї економічної вигоди, адже для Заходу Росія такий ж донор, як і Україна.

Отже, сьогоднішня Україна – це держава із становими відносинами, корупційними схемами, деградуючою індустріальною економікою і демографічними проблемами від смертності до еміграції. Країна, де більшість навіть не має доступу до ресурсів. У такій країні прогресистський проект є цілком неможливим.

Один з героїв фантастичної повісті братів Стругацьких “Хвилі гасять вітер”говорив, що прогресорство виникає тоді, коли суспільству стає соромно за минуле країни. Енергія сорому – це і є основний ресурс прогресу. Іншими словами, суспільство отримує шанс на новий прогресистський проект, коли змінюються соціальні норми, коли те, що раніше в суспільстві було прийнятним, стає недопустимим.

Єдиний можливий шлях для України – вирватися з матриці “російського світу”, виховати своїх прогресорів на різних рівнях управління держави, суспільства, бізнесу, яким буде довіряти суспільство, і які зможуть уникнути спокуси особистого збагачення заради проведення необхідних реформ. Саме вони повинні сформувати бажаний образ майбутнього, за яке нам усім не буде соромно.

 

[1]Harvard business review: «Наиболее успешные и образованные скептически относятся к государству»

[2]Дзеркало тижня: Україна скочується до чиновницької диктатурі білоруського або казахського зразка – волонтер Касьянов

[3]Хвиля: Побег из Русского мира-5

 

 

 

 

 

 

 

Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com». 
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал. 
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.