By 
Організація і здійснення Голодомору у 1932-1933 роках, окрім політичних цілей, пов’язаних з винищенням українців як нації, мала й економічні цілі, зокрема накопичення коштів для індустріалізації та завершення планів першої п’ятирічки. Тож Голодомор – не лише найбільший геноцид в історії людства, а й наймасштабніше, “найефективніше” пограбування, така собі “золота жила” і “золота лихоманка” по-комуністичному, де жертви самостійно несли московсько-імперським окупантам сімейні коштовності, лише аби вижити.
“Торгсин” – єдина державна система магазинів, де під час Голодомору населення могло купити деякі продукти харчування. Та й то лише за дорогоцінні метали, валюту, хутро чи антикваріат…
Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 року при Наркоматі зовнішньої торгівлі й отримала назву від скороченого “торговля с иностранцами”. Та в Україні магазини “Торгсину” (або ж “Торгзіну”) почали працювати з січня 1932 року, і як показала практика, не з іноземцями, а з голодуючими жителями сіл. Постанову “Про створення Всеукраїнської контори “Торгсину” було прийнято на засіданні Ради Народних Комісарів УРСР 29 червня 1932 року.
Чи випадкові ці дати і директиви? Зіставивши за часом і змістом різні документи з організації та розширення діяльності системи магазинів “Торгсину” в Україні, зокрема й постанови про посилення “хлібозаготівель”, недопущення будь-якої торгівлі в українському селі, боротьбу з “саботажниками”, “Закон про три колоски”, можна жахнутися тому, наскільки синхронізована поява цих документів. Всі розпорядження з’являлися за принципом: спершу “хлібозаготівлі” забирають в українського села весь хліб, а згодом вже “Торгсин” – усе золото і гроші.
В обмін на золото селянам давали товарні ордени (бони), а з 1933 року спеціальні книжки, за якими вони могли отоваритися продуктами. Та весь процес свідомо затягували до двох місяців, аби обмінювати бони і книжки було вже нікому. Зі свідчень очевидців відомо про сотні смертей голодуючих просто у чергах “Торгсину”, або ж одразу після покупки продуктів. Іноді черги за хлібом тягнулися по кілька кілометрів. Ті, хто займав чергу ні світ ні зоря, міг отримати маленькі шматочки хліба, по 150 грамів, аж пізно ввечері.
Часто біля магазинів “Торгсину” на голодних селян чекали працівники ДПУ (Державне політичне управління), аби заарештувати “золотовалютчиків” і відібрати у них куплений хліб. Іноді людей просто “гнали в шию”, закривали у відділеннях до настання смерті, або ж вдавалися до банального рекету, вибиваючи зізнання про те, скільки золота ще залишилося у людини вдома.
Восени 1932 року весь Київ уже був сповнений голодними й опухлими мешканцями навколишніх сіл, які намагалися обміняти свої нехитрі пожитки на хліб чи інші продукти. Особливо багато їх стало навесні 1933 року – голодні та вмираючі заповнили всі сквери та вулиці міста. Люди несли залишки своїх коштовностей у “Торгсин”, прилавки якого ломились від пакетів борошна, сала, меду, сиру, ковбаси і консерв.
Та в обмін на золоті прикраси видавали хіба-що найдешевше кукурудзяне борошно або якусь крупу. Найбільше ж смертності українців, навіть “ощасливлених” “Торгсином”, сприяла так звана маржа – офіційно дозволений побір працівникам-скупникам “Торгсину”, різниця між вагою золота, прийнятого від населення і зданого в банк. Дуже часто працівники “Торгсину” приймали золото за однією масою, а записували до реєстраційних актів зовсім іншу.
Побори у кожному з магазинів щомісяця сягали до кількох кілограмів, та за кожним грамом золота крилась чиясь голодна смерть. Отримуючи зазначену маржу, величезні зарплати і продовольчі пайки, працівники “Торгсину” все ж не припиняли займалися шахрайством і спекуляціями. Українцям за їхнє золото платили значно менше, аніж була його реальна вартість на світових біржах.
Сам факт цього жахливого злочину проти українського народу посилюється ще одним аспектом: побутове золото українців (так презирливо називане росіянами “драгломом”), було цінністю особливо небезпечною, передусім з ідеологічної точки зору. За безцінь скуповували сімейні реліквії – все те, що оберігали, передавали з покоління в покоління, об’єднуючи сім’ї в націю та примножуючи духовність.
До жовтня 1933 року в Україні уже діяло 263 магазини “Торгсину”, кожен з яких мав власну систему приймальних пунктів, відділень і філій. Найбільше магазинів налічувалось в Київській області – 58, а найменше в Донецькій – 11.
Масштаби більшовицької “золотої лихоманки” збігалися з “графіками” геноциду. В 1931 році через систему “Торгсину” держава отримала 6 млн рублів, у 1932 р. вже близько 50 млн, а в 1933 р. – 107 млн. З них 75,2% становили саме дорогоцінні метали (золото, срібло, платина), й так званий “драглом” – 38%, монети царського карбування – 18%, від загальної суми валютних надходжень. Так у 1932 році “Торгсин” УРСР зібрав у населення 21 тонну золота (26,8 млн рублів) і 18,5 тонн срібла (0,3 млн рублів), а у 1933 році – уже 44,9 тонн золота (58 млн рублів) і 1420,5 тонн срібла (22,9 млн рублів).
Особливо невигідно було здавати срібло. Ціна на нього впала втричі, у порівнянні з дореволюційною. За грам срібла платили 1 карбованець 25 коп., у той же час його ціна на Нью-Йоркській біржі становила 1 рубль 80 копійок. Від такої “дельти” прибутки СРСР були колосальними.
Восени 1933 року надходження золота до магазинів “Торгсину” практично припинилося (все здали, та й нікому вже було здавати), тож уряд дозволив скупку діамантів. В Україні коштовності приймали лише в одному пункті, що діяв у Харкові. Один карат діаманту з дефектами “фахівці” “Торгсину” цінили у 12 рублів, чистий – у 260. Не важко здогадатися якої класифікації набула більшість діамантів. Тільки за 4 місяці операцій “Торгсину” зібрав діамантів на 600 тисяч рублів. Одночасно із таким відвертим грабунком, у 1932-1933 роках, з України за кордон вивезли антикваріату (твори мистецтва, ікони, старовинні коштовності) на 5,8 мільйонів рублів.
Якщо зіставити число жертв українського Голодомору з кількістю золота і срібла, яке було викачано московсько-імперським комунізмом з України в 1932-1933 роках, вийде приблизно по 5 інвалютних рублів на особу… або 12 кілограмів борошна. Такою була ціна життя, точніше страшної смерті, одного українця.
Якщо ж розділити ці 66 тон золотих і 1439 тон срібних виробів поміж усього населення України того часу, вийде десь по 1,5 грама золота і 31 грам срібла. Тож нехай кожен, хто носить сьогодні золотий хрестик або обручку, подумає чия на цих речах кров.
