By 
Життя, як відомо, віддає перевагу перехідним та проміжним формам. Розмиті контури, мерехтливі спалахи, непевні нічні наближення – вони допомагають не побачити правди навіть тоді, коли та вже спрацювала й перетворила все навколо.
Ті, хто заснув у чеканні нового світу, ніяк не збагнуть, що сонце вже над обрієм. Їм кажуть: “Дивіться!”, а вони відповідають злим сопінням і далі намагаються спати. Їм підносять під ніс, а вони вдають, що нюх пропав. Бо вони, бач, чекали на інше. Вони сподівалися на “консервативні альтернативи”, на “невмирущу силу традиції” та ще на якихось привидів із марень відставних прапорщиків.
А тепер бачать Black Lives Matter, рух “жовтих жилетів”, стотисячні демонстрації у Варшаві і Мінську. Попри всю несхожість суспільств, де ці явища отримали свою фронтальність, перелічені сигнали мають спільну “катену”, тобто настроєву рамку – усі вони маніфестують передчуття нової епохи.
Та епоха приходить до різних народів у різних масках. Але усюди вона є руйнівником традицій. Різних традицій, сформованих у різний спосіб та опертих на різні системи владного контролю: від одягнених у суддівські мантії традицій північноамериканського елітаризму до тих, що мають на собі ватники совкових традицій Лукашенківської Білорусі.
Адже суть, як виглядає, не лише в забороні абортів, не лише в білих поліцейських і точно не у фантомних боляхлюбителів радянської халяви. Річ у тім, що певна глобальна умовність, яку можна назвати “світом традицій”, в останні роки розійшлася зі справжністю. Воно так було й у 2010, й у 2015. Але саме тепер, у параноїдальних лабіринтах пандемії, фарисейство стало очевидно нестерпним.
Так виходить, що від давніх часів усе справжнє стоїть на двох китах – на таємниці та на здивуванні. Тим широким масам “простих” і “маленьких”, від імені яких виступають усі ці лукашенки, трампи, путіни, качинські, орбани, рано чи пізно набридає нескінченна гра ситих і владних, набридають дурнуваті рекомбінації традицій, “скреп” та “духовних основ”.
Адже ситим і владним уже давно немає чим дивувати. І жодна таємниця не мешкає в їхніх палацах, декорованих смішними гербами, вицвілими прапорами та непрочитаними фоліантами. Вони все бурмочуть про “велич”, “стабільність”, “духовність”. Вони століттями “встають із колін”, але й далі залишаються в позі “раком”.
Як голодні хліба, широкі маси починають вимагати чогось “справжнього”. Вони прагнуть нових вертикалей, яснооких месій у райдужних беретах і ангельських співів, чутних на тверезу голову. Хтось скаже: “Та вони ж і самі не знають, чого хочуть”. Насправді ж трохи знають, трохи не знають, а десь і не хочуть знати. Адже глобальними настроями рухає не знання, а спрага за справжнім. За здивуванням і таємницею.
Можете прочитати цикл філософських лекцій чи вирвати собі все волосся на голові задля сценічного драматизму, проте ви ніколи не доведете, що “справжнє” існує либонь там, де Санта пасе різдвяних оленів. Через деякий час люди махнуть на вас, на вашу лисину і вашу філософію та підуть слухати того смиканого й косоокого афериста, якому пощастить здивувати їх чи переконати, що він володіє таємницею.
Попри всі ілюзії і лохотрони, широкі маси знають, що таємниця живе в глибинних смислах і відчайдушних вчинках. Великим пророкам і великим політикам минулого вдавалося або насправді поглиблювати зміст, або ж переконувати посполитих, ставлячи на “зеро” власне життя та життя своєї касти. Вони не боялися грати по-справжньому, виводити справжність зі своєї гри, і саме тому й залишилися в історії великими.
Ті нинішні політичні лушпайки, яким влада над світом впала за дешевою схемою, не мають ані знань, ані волі, ані харизми, щоби бути великими. Тепер це очевидно навіть їхнім пропагандонам. Ба більше, є підозра, що правителі світу й не напружуються. Їм достатньо корпоративних фішок та відомого набору розваг, що їх вони гарантовано отримують завдяки необмеженому кредиту та фінансовій алхімії центробанків.
Але й у тих, хто претендує на “нову справжність”, немає ресурсу дивовижного. Які “портали в майбутнє” здатні відкрити Байден, Тшасковський, Навальний чи Тихановська? Що нового, дивного й таємничого в цих дітях глобальних присмерків? Нічого. Усі вони “раки на безриб’ї”, ситуативні фігури на розмін.
Зеленському минулого року вдалося здивувати українську публіку. Деяким із наших простаків навіть здалося, що хлопець володіє таємницею. Що він представляє таємничих “операторів порталу”. Але пройшов час, і шановна публіка замість порталу побачила чергову постмодерну нору, де оселилися веселі гризуни.
Ми є свідками грандіозного фіналу. “Постмодерний відросток” західної цивілізації вже не врятувати. “Титанік” відчалює під радісні крики публіки й рушає назустріч айсбергу. А разом із ним туди пливе останній формат збереження традицій.
Бо хто б що не казав, а постмодернізм традицій не руйнував. Він зберігав їх у своєму музеї, він грався у Вселенську бібліотеку й намагався вирощувати авокадо на руїнах Вавилонської вежі. Тепер усе це йде котові під хвіст. Гіпермодерну музей старого мотлоху не потрібний. Гіпермодерн зібрався мандрувати в майбутнє не на лайнері, а з рюкзаком. Усе, що не влазить до рюкзака, залишається на поживу тим, хто живе на смітниках. Цього разу їм дістанеться більше, ніж після падіння Модерну. Набагато більше.
Ну і про китайців не варто забувати. Китайці, як чемні діти древньої культури, люблять збирати старий мотлох. Але дорого за нього не платять, бо практичні та економні.
Але Бог із ними, з китайцями, бо тут уже запитують: “А з чого починається отой ваш Гіпермодерн?”
Він починається з простої нехитрої констатації: щось здохло. Щось дуже велике й товсте. Здохло і смердить. Ліваки переконують нас, що це смердить труп класичного зажерливого капіталізму. Праві ж стверджують, що смердять останки фінансової еліти, яка сіла не на ту коняку, впала і зламала собі шию. Також є підозра, що насправді це сморід пожеж, що вже підбираються до місць мешкання “золотого мільярда”.
Коли пожежі Гіпермодерну вирвуться на широкий простір, вогонь не вибиратиме між лівими і правими, багатими й бідними, білими й жовтими. Його не зможуть зупинити стіни: ані та стіна іронії, яку збудували навколо питань: “Хто вкрав наше майбутнє?”, ані та залізна з бетоном, якою Трамп сподівався відгородитися від Мексики. Можливо, ситі народи встигнуть збудувати ще дві-три смішні стіни, але й на них зрештою також чекає доля тих мурів, що їх будували древні володарі.
Хто з пасажирів “Титаніка” дістанеться до рятувальних човнів? Як би не банально це звучало, у човнах опиняться ті, які рятуватимуть себе самі, а не молитимуться на високі принципи гуманізму. Ті, які здатні здивувати, і ті, кого залучили до таємниці.
