By Вбивство журналіста Аркадія Бабченка у Києві не є першим резонансним злочином в Україні цього року. Але викликало неабиякий шок в журналістському середовищі. Воно з одного боку, ніби й не дивно. А з іншого боку – що тут надзвичайного? Україна має довгу традицію вбивств журналістів. Практично, відколи існує ця держава, відтоді в ній убивають журналістів.
Володимир Павлів
Нервова реакція середовища свідчить тільки про те, що всі попередні уроки залишились невивченими. Ще будучи викладачем у Школі журналістики УКУ, я починав курс із запитання до нових студентів: хто такі – Вадим Бойко, Борис Дерев’янко, Мар’яна Чорна, Ігор Алєксандров і т.д.? Практично ніхто не знав. Трохи щось чули про Гонгадзе, але не орієнтувалися, чим він займався. На моє обурення – для чого ви обрали цю професію, якщо нічого не знаєте про найновішу історію її формування? – вони щиро запитували – а звідки б мали дізнатися? Щось в цьому є. Адже вбивства журналістів ніколи не потягнули за собою поважних наслідків – ні для цієї держави, ні для суспільства, ні для самого професійного середовища. Рідко, коли находили виконавців, практичні ніколи не знаходили замовників, а вже точно ніколи їх не покарали. То чому б не вбивати журналіста «слішком борзого», якщо такі дії, як показує досвід, практично «нєнаказуєми». І вбивали. Ще до 2014-го число вбитих в Україні журналістів дотягувало десь до сотні. При цьому, якщо «зірок» ліквідовували якісь темні сили, типу «люди президента» чи «спец-служби», то регіональних вбивали звичайні провінційні бандюгани. Так всі і звикли – журналіста в Україні можна вбити безкарно.
Ні, звичайно ж реакція була. Від імені держави правоохоронці заявляли, що розкриття злочину – це справа честі. Але швидко виявилось, що йдеться про таку ж честь, як і в проститутки, котру обікрав клієнт – справа тоне в буденних клопотах, а честі як не було, так і немає. А суспільство? Ну, теж жваво цікавилось. Деякі громадяни слідкували за новинами про чергове вбивство журналіста з неменшим завзяттям, ніж за футбольними матчами чи черговою серією 95-го кварталу. А колеги «по цеху»? Близькі загиблого давали клятви, що «ніколи не забудуть» і «зроблять все можливе», не близькі заявляли щось в стилі орвеллівського коня Боксера: «Тепер ми будемо працювати ще краще». От і все. Ні захисту від держави, ні підтримки від суспільства, ні солідарності в середовищі.
Та це й не дивно. Адже Україна дуже швидко після свого створення почала розвиватися не за принципами європейських демократій, а за правилами олігархічного капіталізму. Для демократії журналістика – це інструмент формування громадської думки, для капіталізму – бізнес і засіб маніпулювання свідомістю авдиторії. Тож, якщо українська журналістика на початку заявила про себе досить гучними іменами і проектами, то «скисла» вже через кілька років, не витримавши пресу таких інтенсивних процесів, як гіпер-інфляція, «ліхіє 90-тиє», готівка в конвертах, згортання ґрантової підтримки тощо. Багато відомих журналістів опинились перед своєрідною «рускою рулєткою»: посади і гроші за лояльність, або доля, скажімо, Алєксандрова за принциповість. Не зламалися одиниці, але незламних невдовзі замінили на некомпетентних, безкомпромісних – на безпринципних. Спочатку середовище навіть намагалося з цим боротися – пробували безпринципних оголошувати «руконеподаваємими». Але швидко всі зорієнтувалися, що новому медіа-бізнесові потрібні ті другі, а не ті перші. Тож декому довелося згодом перепроситися зі своїми принципами заради «шматка хліба».
І тут стало очевидним, що професію можна вбивати не тільки кулями чи битами. Журналістів убивали зброєю, а журналістику – підміною понять. Замість імен і особистостей пересічному українцеві, передусім телеглядачеві – запропонували «нових медійників»: замість відповідальних публіцистів – агресивних клоунів на ток-шоу; замість поінформованих авторів і ведучих програм – «говорящіє голови»; замість сміливих репортерів – стендапи симпатичних дівчаток, викадруваних у «генітальних планах».
Однак, всієї цієї квазі-журналістської «піхоти» було б трохи замало, все ж потрібні «лідери громадської думки». І тут появилися на українській медійній сцені російські високооплачувані найманці: Кисельови (не братья), Савік Шустер та іже з ними. Я, працюючи тоді у Польщі, дивувався і навіть якось грубо запитував колег: а ви що, придурки? Факультети журналістики щороку випускають біля трьох тисяч спеціалістів – це хто? Недоумки з дипломами журналістів, які не можуть створити, робити чи вести програм? Якщо можна завезти «головних журналістів», то так само можна ж завести суддів, міністрів, вчителів. Невже сорокап’ятимільйонний народ не здатен сам забезпечити себе кадрами? Хіба український журналіст не розумів, що треба не тільки захищати свої робочі місця, але й гідність своєї професії у своїй же країні? Вибрали – найми. Їх можна зрозуміти – мати принципи і «свою» біографію не можуть собі дозволити бідні і залякані люди.
Та нині вже ці розмови, як кажуть – «у свинячий голос». Українська журналістика не має ні свого обличчя, ні свого стилю. Навіть жертвами свободи слова тут стають російські журналісти – Шеремет, Бабченко. З українських, прости Господи, уже й відстрілювати нема кого – бо й для чого? Можна ж купити, залякати чи вигнати з роботи.
Ага, ще ж був Бузина. Але той «не наш». Виявляється, що принципи української журналістики нині визначаються не за критеріями правда-неправда, справедливість-несправедливість, добро-зло…, а наш-ненаш. Убили Шеремета – «зрада», убили Бузину – «перемога». Посадили Сущенка – «та що ж вони собі дозволяють», посадили Коцабу – «так йому і треба». Журналістика гідності…
Але тільки в Україні. В будь-якому разі не в тих країнах, з яких українці начебто хочуть брати приклад. Там теж убивають журналістів, часом, і тоді це стає безпрецедентним випадком і тягне за собою поважні наслідки. Тому там журналіст цінує своє ім’я, свою репутацію, бо знає що суспільство цінує його слово. А тут? Хто ж буде цінувати слово медіа-найманців і медіа-наймитів?
Аркадій Бабченко мав своє ім’я, а його слово чогось-таки вартувало. І саме Слово є основою журналістської професії. Слово ж представників різноманітних еліт на пострадянському просторі не варте ламаного гроша, тому вони не можуть погодитися з такою «нерівновагою». Тому стріляють в Слово. Ці постріли були здійснені не тільки в журналіста, але й в професію, в її цінності, в її взірці, яких і так залишилось небагато. Бабченко (як і багато-хто до нього) загинув тому, що журналістська професія втратила здатність захищатися. Якщо б не було шансів убити журналістику, то не було б сенсу і стріляти в журналістів.
[democracy id=”6″]
