By 
У російсько-українській війні дуже багато незрозумілого й очевидного водночас. В основі нерозуміння здебільшого лежить самодурство, коли політики та люди видають бажане за дійсне. А комусь просто подобається самообманюватися і водночас вірити, що всі інші так само поведуться на ці дурниці. І хто перший усвідомить ситуацію та зробить із неї правильні висновки – виявиться ближчим до перемоги.
Серед частини українців побутує думка, нібито росіяни насправді такі зазомбовані пропагандою, що не розуміють того, що відбувається. Це не так. Росіяни чудово усвідомлюють, що йде війна, жорстока, безкомпромісна війна на знищення українців. Вони відають, хто у всьому винен і що чинять їхні чоловіки та сини. Але їх це влаштовує. Натомість росіяни обурені не війною, не злочинами матусиних мародерів-ґвалтівників і навіть не тим, що не можна буде купити посуд в IKEA чи що їм видають не більш як 5 паковань макаронів в одні руки, а тим, що пропаганда обіцяла їм узяти Київ за три дні, а він досі стоїть. Як і Україна. Суспільний договір путінської росії можна схарактеризувати як обмін демократії, свободи слова і прав людини на думку, що вони встають із колін. Заради цієї ілюзії росіяни змирилися з тим, що живуть у лайні. Натомість можуть, якщо є бажання, не лише знищити будь-якого сусіда, а й усю планету перетворити на “радіоактивний попіл”. Їм обіцяли найсильнішу армію у світі, їхні танки мали за першої ж нагоди вирушити “на Берлин”, бо “можем повторить”. Натомість їхні чортопхайки безнадійно застрягли в українських болотах, а “смешные хохлы” пачками знищують їхні елітні підрозділи, що аж доводиться виводити війська із київського напрямку. Ось що дійсно викликає в росіян нерозуміння.
Російська влада відмовляється сприймати реальність, як раніше не хотіла зрозуміти, якою насправді є Україна. У своїй статті для Atlantic Council економіст Андерс Ослунд написав, що він дуже здивувався, коли дізнався, що у 2000-х у російському посольстві в Києві ніхто не цікавився українською пресою. Кремль не відстежував української культури, вважаючи її меншовартісною. Російська влада завше думала, що українці – це росіяни, яких обманув Захід. Тому й діяти з українцями потрібно точно так само. Через це виникло нерозуміння контекстів: культурних, історичних. Через те і прорахунки, адже виявилося, що українці не тільки не стрічають російську армію з квітами, а й чинять шалений спротив навіть без зброї. А сильніший тиск і репресії викликають не демотивованість та бажання здатися, а гнів і ще більший опір. Після того, як усе пішло не за планом, путін мусив усвідомити ситуацію та власні прорахунки, проте він явно відмовляється робити із них висновки, заганяючи себе самого в кут, з якого потім не знатиме, як вибратися.
Західні політики чудово усвідомлюють, що путін неадекватний. Що його система координат абсолютно відмінна від їхніх. Що він може знищувати українців мільйонами й не відчувати жодного жалю чи докору сумління, окрім того, що не зробив цього всього раніше та рішучіше. Проте західні політики не хочуть змінюватися, як і будь-які політики. Тому мусять це робити лиш під шаленим тиском партнерів і суспільства. Лиш страх перед тим, що їх викинуть на смітник історії, змушує їх ставати гнучкішими й реагувати на злочини російської влади. Хоч і запізно та замало.
Європа й Америка знають, як діє путін, але однаково вірять у священні ритуали, а тому хочуть балакати. Через те Макрон і Шольц поводяться так, як дівчатка-підлітки, які намагаються переконати однокласника-грубіяна, у якого закохані, аби він став на шлях істинний. Тому надзвонюють йому, аби годинами провисіти з ним на дроті й нічого не добитися.
Західні політики не розуміють Україну та її владу, бо на їхньому місці давно здалися б диктаторові, як Франція в Другій світовій. Природа цього нерозуміння полягає в тому, що Україна перебуває в особливому часі та стані, ніби між світів. Україна не встигає та водночас іде попереду всього світу. Як це можливо? Бо вона бореться на передовій світових викликів і шукає шляхи, як їх подолати. А відстає Україна через старі невирішені проблеми, себто непроговорені травми (колоніальне минуле та меншовартість, яка з нього випливає; “криваві землі” та корупція).
Так само українці не розуміють росію, оскільки ми пішли вперед, обравши демократію й майбутнє, натомість росіяни й досі занурені в минуле. Вони бояться виходити на протести, що абсолютно незрозуміло українському народові, для якого свобода – одна з основних цінностей, за яку помирали цілі покоління. Це вільнолюбство совітам не вдалося відібрати ні через знищення інтелігенції, ні за допомогою репресій чи голоду. Росіян же влада зламала ще багато століть тому. Вони залежні від неї, досі вірять у її богообраність та іншу схожу єресь. Натомість для українців священним є народ, а влада радше сприймається як паразит. Це створювало проблеми в спокійніші часи, коли потрібно було будувати інституції, аби розвивати державу, а також під час війни, коли слід точно виконувати накази, а не робити так, як хочеться. Проте це давало змогу виживати всупереч обставинам під час окупацій і нападів, адже допомагало гуртуватися проти спільного ворога. Усе це вкотре свідчить, що ми абсолютно різні народи, тому наївно закликати росіян до протестів, як і вимагати в українців здатися.
Українцям не зрозуміти Захід, бо Україна завше перебуває на зламі. Після здобуття незалежности щокілька років в Україні відбуваються якісь події, які мають величезний вплив на історію: розвал совка і планової економіки, бандитські 90-ті, Помаранчева революція, Євромайдан, окупація росією Криму та окремих районів Донецької й Луганської областей, пандемія коронавірусу. Й от тепер – повномасштабна війна. Україна наче застрягла в цьому китайському прокльоні про життя в епоху змін. Натомість Захід має стабільність, яку прагне зберегти і якою не дуже хоче жертвувати заради українців. Через це деякі політики, особливо німецькі, так неохоче ставляться до щораз суворіших санкцій. Ситий голодного не зрозуміє.
Проте українці не розуміють і українців. Попри усвідомлення, що лиш євроатлантична інтеграція дає шанс Україні на те, аби перетворитися на стабільну демократію із розміреним життям. Попри розуміння цінності прав людини та свободи слова. Попри російську віроломну варварську війну в Україні. Попри патріотизм і спротив агресорові, попри заперечення його наративів, попри це все, багато українців ментально зостаються в “русском мире”, споживають російський контент і шукають “хороших русских”, чудово усвідомлюючи, що їх не існує. Вони прекрасно розуміють, що взорування на москву загрожує їхній же безпеці, але що поробиш, коли вони так звикли і їм так добре?
І через те, що всім усе ясно, але нічого не зрозуміло, невідомо, чим це все може закінчитися. Хоча можна не сумніватися, що нічого доброго ця війна не принесе. Та й, ймовірно, небагато буде тих, хто зостанеться задоволений її наслідками.
