By 
Моє есе “Про неправильні війни та «червоних жуків»” з’явилося на сайті Matrix рік тому. І я б, певне, не повертався вже до теми неправильних війн, якби нещодавно один із московських пропагандистів не присвятив моїм “червоним жукам” статтю. У ній він визнав, що в моєму есе точно (для подібних до нього – підозріло точно) описано те, що нині відбувається на фронтах україно-російської війни. А також той московський писака припустив, що я заздалегідь знав про антиросійські плани “вашингтонського обкому”.
У торішньому есе, нагадаю, йшлося про стратегію, що передбачає застосування проти численного й чудово озброєного ворога такої військової сили, яка спирається на добре замасковану та гнучку оборонну структуру, що здатна “прикидатися хаосом”. Себто на описану в давніх трактатах і відому історикам Сходу стратегему “червоних жуків в осінньому листі”.
“Для бійців цієї сили, – писав я тоді про «червоних жуків», – є принциповими два моменти. Перший: ворог не має «на око» відрізняти їх від цивільних, нейтральних або від «своїх». Другий: усі індивідуальні технічні засоби «червоних жуків» мусять технологічно перевершувати середній рівень технічного забезпечення солдатів польових частин та спеціалістів фронтової контррозвідки ворога. Ну й, зрозуміло, для озброєння «червоних жуків» діє принцип: жодного устаткування, якого не можна було б перенести в наплічниках і торбах, у руках або ж, на крайній випадок, перевезти в багажнику цивільного авто”.
Що показово, цитуючи саме цей уривок із мого есе, московський “рецензент” оминає те речення, де я наголошую на технологічній перевазі “червоного жука” як на принциповому моменті. Адже це йде в розріз із відомою рашистською казочкою про нашу армію як про якусь технічно відсталу “махновщину”, що гасає українськими степами на “бендеромобілях”, зроблених із цивільних “тойот” і “ніссанів”. Себто як щось на штиб мобільних загонів партизанів-талібів в Афганістані у 90-х.
Московит уперто чіпляється за міф про технічну вищість своєї орди. У московитську голову не вкладається думка про те, що правдива технічна перевага у XXI ст. – це не танкова колона чи зграя багатомоторних бомбардувальників. Що технічна перевага нині знайшла для себе нові форми військової присутності.
“Танково-бомбардувальна” картинка військової переваги виникла в головах совків ще до Другої світової війни. Саме тоді пропагандисти почали малювати на мотиваційних плакатах поряд із фігурами Сталіна і Ворошилова неозорі армади бомберів і панцерників, а популярні актори Крючков та Андрєєв співали: “Гремя огнём, сверкая блеском стали, пойдут машины в яростный поход”. Відтоді “іконографічний” шаблон не змінився. Хіба що замість фанерних ТБ-3 і бляшаних Т-28 сучасні московські “пропагандони” малюють оголошені “суперсучасними” Су-35 та Т-90С. Зрештою, їхні попередники так само щиро вважали найпередовішою військовою технікою вищезгадані фанерні та бляшані гроби.
А ще в цій “народній військовій іконографії” має значення розмір. Танки й літаки мають бути великими. Бажано – найбільшими у світі. Відомо, що в СРСР усе було “найбільшим у світі”: від підводних човнів і ракет до мікросхем. А якщо хтось мав щось більше, то це викликало дику заздрість і нездорове бажання неодмінно “догнати й перегнати”. Так було з авіаносцями. Розміри цих американських суден так дратували радянську свідомість, що врешті-решт СРСР, попри брак потреби та вмінь, почав будувати свої кораблі з літаками.
Ці примітивні монструозні корита не вписувалися в жодну стратегію радянського ВМФ, коштували як цілі міста й майже не відходили від місць базування (щоб раптом не потонути й тим не зганьбити радянську батьківщину). А розроблені для них палубні багатоцільові літаки Як-38 та Як-141М військові експерти одностайно визнали найаварійнішими та найменш ефективними бойовими машинами в історії реактивної авіації. За кілька років експлуатації ледь не третина випущених “яків” опинилася на морському дні.
Інерція цього шаблонного мислення діє й досі. Ще кілька тижнів тому західні військові експерти зі здивуванням і різноманітними припущеннями стежили за пригодами колони військової техніки орків, яка розтягнулася дорогами Київщини аж на 63 кілометри. Усі гадали, яка така хитра стратегія ховається за дуже повільним просуванням цієї грандіозної армади? Виявилося, що жодна. Що колона виникла завдяки відмові техніки, бездарній логістиці, суперечливим наказам і банальним шляховим заторам. Що врешті-решт нікуди та колона не дійшла.
Складається враження, що ані російському генеральному штабу, ані інженерам їхнього ВПК і досі невідомо, що технічна перевага в наш час маніфестує себе в межовій і гнучкій функціональності. Якщо немає специфічної потреби у великому розмірі, здоровенній гарматі, товстезній броні та масовості – то й усього цього не треба. Маленький “Байрактар” завважки 650 кг здебільшого ефективніший за 22-тонний броньований Су-34, а боєць із ручним “Джавеліном” легко перетворює на металолом 45-тонний виріб Уралвагонзаводу.
До військової практики XXI ст. немислимо вписати багатомільйонні армії часів двох світових війн. І не тому, що такі армії неможливо мобілізувати. Загалом можливо. Але сучасна логістика й армійські стандарти несумісні з такими масштабними людськими масами. В умовах високотехнологічної війни з використанням засобів глибинного ураження не вийде організувати щоденне ресурсне постачання для мільйонного війська, а щільні скупчення малозахищеної живої сили на вузьких плацдармах можуть спричинити масові втрати, такі собі “мегачорнобаївки”.
Великі неповороткі “лінійні” війська, які зберігають “дивізійний” лад не лише під час комплектації й базування, але і при розгорненні та на полі бою, потребують дуже розвиненого тилу з захищеними від повітряних ударів комунікаціями, з величезним парком вантажівок та автоцистерн, з мобільними ремонтними базами та військово-логістичними хабами. Це своєю чергою вимагає не лише колосальних фінансових і матеріальних ресурсів, але й чіткої роботи тилових служб, а також переведення на військові рейки економіки всієї країни.
Люди з радянським мисленням, виховані на пропагандистських підручниках і фільмах “про війну з фашистами”, не розуміють, що сталінський СРСР ніколи б не переміг гітлерівську Німеччину, якби не західний ленд-ліз і жорсткий примус населення червоної імперії до ресурсного забезпечення десятимільйонної армії. Забезпечення в умовах напівголодного існування, рабської праці та неприйнятних для сучасної людини побутових і політичних обмежень.
Тому сучасні військові стратегії роблять акцент на силах спеціальних операцій, на перетворенні кожного бійця, кожної малої групи вояків на повноцінну бойову одиницю, високо вмотивовану та здатну ініціативно виконувати поставлені перед нею завдання. Сучасна військова техніка створена саме для такої філософії війни. Вона протиставляє архаїчним “затратним” арміям “економні”, добре інформовані, високопрофесійні та гнучкі “модульні” підрозділи, які не “тиснуть масою”, а знищують вузлові елементи ворожої оборони – штаби, логістичні “стики”, системи управління та розвідки.
Імперія, звісно, може мобілізувати ще кілька сотень тисяч резервістів і погнати їх у бій. І навіть забезпечити цю “витратну силу” технікою минулого століття. Проте це буде “армія вічної Чорнобаївки”, яка раз за разом наступатиме на ті самі граблі та інтенсивно споживатиме ресурси своїх тилів аж до повного виснаження військової машини Путіна.
“Армія вічної Чорнобаївки” ніколи не переможе. Але якщо гра піде “у довгу”, вона принесе нам багато спустошень і горя. Як і будь-яке агресивне та вперте минуле, що не хоче визнати себе минулим і мирно (а головне – вчасно) перейти на музейний бік Історії.
