By 
З початком перебудови та політики гласності в СРСР (після квітневого пленуму ЦК КПРС 1985 р. та лютневого XXVII з’їзду 1986 р.), які започаткував генсек ЦК КПРС М. Горбачов разом із соратниками з молодого крила партії (М. Рижков, О. Яковлєв, Е. Шеварнадзе) для модернізації деградуючого організму Радянського Союзу та оптимізації його соціалістичного ладу, в державі стали помітні перші ознаки послаблення тотального ідеологічного контролю, а згодом й пожвавлення національних рухів, які в умовах зростаючої політичної та соціально-економічної кризи компартійні та державні органи не могли стримувати.
У країні почали виникати перші неурядові історико-просвітницькі товариства та організації (наприклад, “Меморіал”), які поширювали відомості про політичні репресії в СРСР та злочини компартії. З’явилися опозиційні до КПРС політичні партії і рухи ліберального, національно-патріотичного та соціал-демократичного спрямування.
В Україні, де визвольна боротьба в тій чи іншій формі майже не припинялася упродовж усього ХХ ст. (після придушення збройної боротьби УПА в УРСР у 1960-х рр. виник так званий Український національний фронт, а хрущовська відлига призвела до поширення загальнодемократичного ліберального руху (дисидентства), що започаткувався навколо журналу “Український вісник” та Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод), також ширяться та набирають потуги протестні настрої, багатотисячні мітинги збираються у Львові, Києві, Харкові та інших містах, відбувається політизація суспільства. Згадану Українську гельсінську групу, яка ще від 9 листопада 1976 р. об’єднала у своєму колі український правозахисний рух, у липні 1988 р. було перейменовано на Українську гельсінську спілку, лідерами якої були Б. Горинь, М. Горинь, В. Чорновіл та ін.
11-12 лютого 1989 р. на Установчій конференції у Києві, участь в якій брав й автор цих рядків, було започатковано Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка. Улітку 1989 р. у Ризі була створена Українська народно-демократична ліга, що стала правонаступницею Української демократичної спілки. Загалом ж у 1987-89 рр. в УРСР утворилося понад 125 громадсько-політичних клубів, груп та об’єднань.
Завданням партійних організацій, яке члени ЦК КПУ узгодили у 1989 р. на травневому пленумі, було посилювати партійно-політичну роботу, давати відсіч екстремістам і демагогам, а також викривати справжню мету угруповань антирадянського та націоналістичного спрямування.
Навесні 1990 р.виникають Українська національна партія на чолі з Г. Приходьком, Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна Самостійність України” (лідер – І. Кандиба), Українська християнсько-демократична партія (голова – В. Січко), Українська народно-демократична партія на чолі з Є. Чернишовим та А. Киреєвим. У травні 1990 р. розпочала свою діяльність Соціал-демократична партія України. 30 червня 1990 р. Ю. Шухевич створив добровільне об’єднання партій і громадських організацій націоналістичного спрямування під назвою Українська міжпартійна асамблея. 30 вересня 1990 р. з ініціативи групи активістів Всеукраїнської екологічної асоціації “Зелений світ” на Установчому з’їзді у Києві було засновано Партію зелених України. 1 грудня 1990 р. члени об’єднання ліберально налаштованих комуністів “Демплатформа в КПРС” створили Партію демократичного відродження України (ПДВУ), до лав якої відразу вступило кілька народних депутатів Верховної Ради УРСР (В. Гриньов, О. Ємець, В. Мещеряков, Т. Стецьків та В. Філенко, якого було обрано головою ПДВУ). У 1990 р. утворилися також Українська ліберально-демократична спілка (УЛДС) і Ліберально-демократична партія України. Згодом УЛДС приєдналася до ПДВУ. У вересні 1990 р. у Дніпропетровську відбувся перший з’їзд Народної партії України, а у Донецьку з’явилася Ліберальна партія України (голова – І. Маркулов).
У 1990 р. у Харкові, Дніпропетровську, Києві та Житомирі були відділення загальносоюзної Конфедерації анархо-синдикалістів, центральний керівний орган якої розташовувався у Москві. У травні 1990 р. у Харкові була створена Конфедерація анархістів України, куди, крім анархо-синдикалістів, увійшли також представники інших течій анархізму, зокрема анархо-комуністи, анархо-індивідуалісти тощо.
Проте найвагомішою подією в УРСР того часу стала поява Народного руху України (НРУ), який об’єднав у своїх лавах не лише громадян різного віку та фаху, але й низку новоутворених організацій, груп та партій, які протиставляли себе диктатурі КПРС. 16 лютого 1989 р. у газеті “Літературна Україна” було опубліковано проект Програми НРУ за перебудову, який набув великого резонансу у суспільно-політичному житті Республіки. Організаційно проект оформився на Установчому з’їзді у Києві 7-10 вересня 1989 р., на якому було обговорено усі спектри політичного, соціально-економічного, міжетнічного життя в Республіці. Головою НРУ обрали І. Драча. У Статуті головною метою своєї діяльності НРУ визначив “побудову в Україні демократичного й гуманного суспільства, в якому буде досягнуто справжнього народовладдя, добробуту народу і умов для гідного життя людини, відродження та всебічного розвитку української нації, забезпечення національно-культурних потреб усіх етнічних груп республіки і перетворення республіки у дійсно суверенну Українську державу”. Доволі швидко НРУ став найпотужнішою політичною опозиційною силою в УРСР і вже 9 лютого 1990 р. його Статут було зареєстровано Постановою Ради міністрів УРСР. Цьому сприяв не лише тиск з боку українського громадянства, але й загальні події в Радянському Союзі.
Згодом в СРСР розпочалися відцентрові процеси, які в республіках супроводжувалися насиллям і кровопролиттям.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
