By Перша половина ХХ століття – це період не тільки страждань чи війни, але й ідеологічних маніпуляцій, політичної боротьби, інформаційних деформацій. Світ наповнився популістськими ідеологіями, радикальними системами, різними платформами та ідеями, які завжди прагнули єдиного: отримати владу, закріпачити слабших і жити їхнім коштом. Однакові паради, той самий зміст символіки і такі ж ідеї на межі здорового глузду та політичної шизофренії. Хто з цим не погоджувався – ставав “ворогом народу”, нидів у тюрмах чи концтаборах ГУЛАГу та помирав після 25 років праці на “світле майбутнє” в Сибіру.
У ХХ ст. усі фронти кілька разів пройшли через Україну. Великі світу цього, для яких українці були “гарматним м’ясом” та засобом особистого збагачення, намагалися захистити свої інтереси. Великою трагедією було, коли Січові стрільці, оглядаючи трупи солдат в російській уніформі, знаходили в їхніх кишенях Кобзаря… На самих українців намагались не зважати. Якщо царська політика й робила якісь поступки, то, відчувши загрозу, відразу їх скасовувала. Становище українців під Австро-Угорщиною до 1914 року залежало їхньої ж самоорганізації. Однак 91% українців тоді були селянами, бракувало інтелігенції, на Закарпатті та Буковині панували злидні.
Результати Першої світової війни були жахливими для українців: більша частина території потрапила до СРСР, де згодом мільйони людей померли від голоду та репресій; Західна Україна теж не виборола своєї незалежності; Закарпаття та Буковина були у жахливій бідності, майже 40% місцевого населення покинуло ці території.
Під час Другої світової війни українці вирішили знову боротися за свою незалежність. На початку баталій на боці гітлерівської Німеччини утворились українські формування “Роланд” та “Нахтіґаль”. З українського боку легіоном “Нахтіґаль” керував Роман Шухевич. Однак чи був він колабораціоністом? І чим саме був колабораціонізм у ті часи?
А з іншого боку, чи вважали вороги Гітлера українців партнерами, чи готові були задовольняти їхні інтереси та поважати як націю? Чи визнавала Антанта та Ліга Націй Україну як державу, а українців – як її народ? Чи готові були противники Гітлера прийняти допомогу українців для поборення комунізму та нацизму? А чи хотіли західні держави до 1938 року насправді побороти нацизм і комунізм?
Після Першої світової війни українські інтелігенти проголосили УНР, яка відразу ж отримала виклик із боку більшовицької Росії. Впорядкувати ситуацію допомогли німецькі війська з гетьманом Скоропадським, які зуміли на деякий час вигнати більшовиків та зупинити окупацію.
Європейські держави допомагали білогвардійцям, оскільки через них хотіли повернути свої заводи, власність, землю та активи. Рішення західних лідерів були прагматичні і зрозумілі, тоді як провід українців – від Грушевського та Винниченка аж до середньої ланки – “захворів на соціалізм”. Армія була зруйнована, земельна реформа – провалена. Це породило анархію та спровокувало новий напад більшовиків. Проте для українців тоді не було різниці між “червоними” та “білими”: одні бажали збудувати нову імперію, інші – зберегти стару.
Армія Галлера (польські, англійські та французькі солдати), яку фінансувала Антанта, окупувала Західноукраїнську Народну Республіку. Ані УНР, ані ЗУНР, ані місію Митрополита Шептицького щодо надання права на свободу українців не підтримували в Європі. У 1924 році Варшавський договір обіцяв українцям “автономію” та збереження прав у складі Польщі, хоча всі розуміли, що цього ніколи не буде.
Оскільки країни Антанти мали колонії в Азії, на Сході та в Африці, а також певні прагматичні інтереси, різні “соціялізми від УНР” були для них чимось дивним та незрозумілим. Казки від українських провідників просто руйнували результати всіх переговорів.
У міжвоєнний період змінилось і ставлення Чехословаччини до українців. Якщо спершу уряд Масарика ще підтримував емігрантів УНР-ЗУНР, то згодом Прага вирішила нормалізувати стосунки зі СРСР, а тому припинила будь-яку допомогу.
З Гітлером співпрацювало чимало держав: Угорщина та Польща ділили разом із Німеччиною Чехословаччину, Румунія окупувала Буковину, Фінляндія намагалась захистити себе від СРСР. Шухевич же хотів допомогти Закарпатській Україні, де від рук прибічників Гітлера загинуло багато молодих патріотів. Він намагався боротися із СРСР. Щоби зрозуміти, чи був Шухевич колабораціоністом, потрібно порівняти його з іншими діячами того часу.
Інтереси українців у складі Польщі не були представлені в жодній міжнародній організації. Ліга Націй навіть не розглядала звернення щодо пацифікацій чи переслідувань. Світ мовчав, коли мільйони людей помирали під час Голодомору: відверта брехня журналіста Вальтера Дюранті була для Європи і США зручнішою, ніж свідчення жертв, заяви Шептицького, єпископів та дипломатів.
Під час радянської окупації з 1939-го до червня 1941 року чисельність мешканців Західної України скоротилися на 12%. А ще через кілька років людей, що вижили, могла чекати депортація в Сибір. Тому українське прагнення здобути свободу не відрізнявся від боротьби англійців, американців чи французів.
Тимчасова співпраця з Гітлером була зумовлена прагненням врятувати хоча б частину українців від тотальної руїни під окупацією СРСР. До того ж противники нацизму й більшовизму не планували руйнувати ці режими до 1938 р.
Ані Німеччина, ні СРСР та союзники не бачили Україну незалежною у той час. Справжня діяльність “Роланду” й “Нахтіґалю” закінчилась уже за тиждень: після наступу Гітлера батальйони поспішили визволяти в’язнів і потрапили до львівських та галицьких в’язниць, де НКВД знищував тисячі українців без жодного суду. Гестапо також не шкодувало нікого. Після проголошення Акту незалежності України 30 червня 1941 року багатьох українських діячів арештували та доправили до концтаборів чи розстріляли в Бабиному яру.
У той час українці вибирали не між добрим і поганим, а між поганим і ще гіршим. Демократичні держави не бачили Україну не те що незалежною, а навіть автономною; СРСР знищував українців мільйонами, однак світ на це не реагував. Тоді українські визвольні рухи вирішили скористатися війною між Німеччиною та Радянським Союзом.
Врешті Гітлера знищили, СРСР ослаб і занепав. Тактика “ворог мого ворога – мій партнер” для Шухевича не ідейна чи політична, а військова. А без війни звільнити Україну тоді було неможливо.
Для українців СРСР був ворогом від самого початку, а от для Європи – лише з 1945. Захід та США допомагали будувати “сталінську індустріаліалізацію”, тому вони є такими ж “колабораціоністами комунізму” з 1921 до 1939 і з 1941 до 1945 рр., як Шухевич – “колабораціоніст нацизму” з 21 до 30 червня 1941 року.
Історія пишеться переможцями. Проблема та, що українці відносилися до СССР як до ворогів зі самого початку, а західні держави на офіційному рівні періодами. Просто світ потребує Нюрберського процесу не тільки над нацистами, але реального процесу над комуністами.
Тому Шухевич не був колабораціоністом Гітлера. Колабораціонізм має кілька характеристик: добровільне визнання ідеалів певної ідеології, що передбачала ідеї вивищення однієї нації над іншими, і всіх інші принципів та співпраця для досягнення даної цілі на чужих територіях, тобто окупація. Цього в Шухевича не було, тому що їхня ціль була проста: не окупація народів, а свобода своєму народу. Вибір тимчасового партнерства з Гітлером був зумовлений не якимсь бажанням розділити ідеологію Гітлера, а врятувати хоча б частину українців від тотальної руїни під окупацією більшовизму. Та тим, що противники Гітлера та СССР не мали бажання руйнувати дані устрої до 1938 рр. Усі пам’ятаємо позицію Чемберлена, прихильника умиротворення агресора за рахунок критики жертв в стилі “вони самі винні, що на них напали”. І ця позиція була широко підтримана серед інших псевдо-демократій.
Інформаційна війна проти України досі триває. Імідж нашої країни руйнується, бо українські громадяни, історики, науковці та дослідники чомусь не проводять об’єктивний аналіз подій Другої світової війни.
