By Вудро Вільсон – визначна особистість і політичний діяч, президент Сполучених Штатів Америки, що увійшов до світової історії як провідник держави (однієї з переможниць у Першій світовій війні) та автор “14 пунктів” про право націй на самовизначення. Його ідеї відчутно вплинули на загальносвітовий розвиток політичної думки і, власне, на перебіг міжнародних подій. Та не менш цікавими є політичні та історичні погляди Вудро Вільсона у період його допрезидентської діяльності.
Шлях В. Вільсона до президентства був пов’язаний з науково-викладацькою та адміністративною діяльністю. У різні періоди з 1885 до 1902 рр. він працював професором історії, політичної економії та юриспруденції. Згодом обіймав посаду президента Принстонського університету. У 1910 р. В. Вільсон розпочинає свою політичну кар’єру і вже за рік стає губернатором штату Нью-Джерсі, а згодом президентом США (1913-1921 рр.).
Такий динамічний розвиток політичної кар’єри не був випадковим, ще у 1883 р. В. Вільсон писав: “Професія, що її я обрав, – політика, фах, до якого я пристав, – право. Колись це був певний шлях і Конгрес досі ще заповнений юристами. Я зайнявся цією працею, бо думав, що вона приведе мене до першої”. Обрана тактика політичної перемоги і стратегічний шлях до неї були надзвичайно результативними й В.Вільсон домігся вражаючих особистих результатів.
За час науково-викладацької діяльності В. Вільсон видав низку праць і досліджень, присвячених американському державному політико-адміністративному та правовому ладу, а також політичній свободі. У працях періоду до початку ХХ ст. В. Вільсон виступає як “провідник американського лібералізму”, проте одночасно пропагує американський “націоналізм і відсутність регіонального злопам’ятcтва”. Головним кістяком вільсонівської ідеології залишаються його “націоналізм та регіональна злагода”. У 1880 р. він написав: “Я не поступлюся нікому першістю в любові до Півдня, але саме тому, що я люблю Південь, я радію з провалу Конфедерації”. В. Вільсон хоч і був уродженцем Півдня, та не поділяв його претензій на самовизначення й удержавлення. На його переконання Південь та Північ США були однією національною спільнотою, а тому й повинні складати єдину державу. Військова перемога Півночі над Південною Конфедерацією, на його думку, була зумовлена не лише мілітарною перевагою, а й тріумфом природних загальноамериканських прагнень та почуттів.
Майбутній президент США описував недоліки американського політичного життя й їхні причини так: “Вісім слів складають суму сучасної деградації наших політичних партій: немає провідників, немає принципів, немає партій”. З цим безпосередньо пов’язувалася й федеративна ненатуральна побудова державного управління, що становить “повне відокремлення виконавчого та законодавчого органів”. Саме це, на його думку, і “не відповідає справжньому духові тих англійських установ, характерним паростком яких є наше [американське – П.Г.-Н.] правління”.
В. Вільсон активно виступав за кабінетну державну систему правління англійського зразку та принцип партії народної більшості. У своїй аспірантській роботі “Комітетне чи кабінетне правління” (1884 р.) він захищав переваги теорії англійського консерватизму: “Треба йти за англійським прецедентом та світовою модою”. У той час В. Вільсон поділяв і позиції лідера руху політичних реформ у Великобританії ХІХ ст. Джона Брайта, провідника ідеї “освіченого консерватизму” (enlightened conservatism), що передбачала не лише плекання традицій, а й необхідність вагомих політико-суспільних змін державного організму. Водночас він не погоджується з переконаннями одного з лідерів американських націоналістів Джона В. Бурджесса, що виступав за повну централізацію США. В. Вільсон відстоював право штатів на самоуправління, наголошуючи у 1893 р.: “стейти або члени федерації – це справжні держави, хоча їхнє поле діяльності обмежене контролюючими суверенними повноваженнями держави, яка покладена понад ними”. Дещо пізніше, 1910 р., він ще раз навів докази щодо незмінності федеративної будови, зазначаючи, що самоуправління в США необхідно “оновити шляхом його реорганізації”, проте у жодному разі не централізувати, бо “централізація – це не відродження”.
У своїй докторській дисертації “Конгресове правління” (1885 р.) В. Вільсон глибоко та деталізовано викладає власне бачення англофільської кабінетної системи правління у США, де влада мала б зосереджуватися в руках комітетів Конгресу. Згодом він змінить свої погляди, начебто зрозумівши перевагу президентури як основної політичної установи США, проаналізувавши президентство Г. Клівленда.
Та наприкінці ХІХ ст. В. Вільсон не стояв на демократичних позиціях, в чому переконує його докторська дисертація: “загальне виборче право є постійним елементом слабкості”. Саме загальне виборче право ще у 1879 р. він описує як таке, що “наражає нас на багато небезпек, які в іншому випадку можливо було б оминути”. Однак, він не підтримує й думки відомого американського державного теоретика доктора Т. Вулзи щодо “чистки виборчих округів від їхніх нетямущих елементів”. За висловом В. Вільсона такі заходи принизили б “принцип заснування, який вважається найбільшою претензією Америки на політичну славу, а саме на право кожної людини на голос в правлінні, під владою якого вона проживає”.
У цей же період В. Вільсон захоплюється творчістю англійського суспільствознавця, літературного критика і одного з засновників політичної психології Волтера Бейджота, що проповідував ідеї провідництва, сильної особистості і часто зневажав значущість народної маси. В одному з особистих листів (1884 р.) В. Вільсон зазначив, що найбільше враження на нього справила праця В. Бейджота “The English Constitution” (1867 р.), де порівнюється британська та американська системи влади.
У своїй дисертаційній роботі В. Вільсон також не схвалює розширення політичної демократії. Його погляд на почуття американців фокусується у спектрі федерального правління без огляду на суспільно-господарські обставини. Він нарікає на тогочасну політико-управлінську систему, заявляючи що Сенат США є “менш демократичним, ніж Палата Представників”, який, однак, “не менш чутливий на свою остаточну підзвітність народові”. На думку В. Вільсона така підзвітність платникам податків і є одним з лих американського політичного життя. Він стверджує, що Палата Представників постійно підлягає “спонуці до рабського послуху стосовно примх виборчих мас”, що негативно впливає на державний розвиток США. Та за його словами Сенат нерідко рятує Америку від “необачної народної тиранії”, адже він “майже цілком позбавлений” такої “рабської” залежності від громадськості. В. Вільсон підсумовує, що у США політичний лад є “обмеженою демократією” (the limited democracy), однак не закликає до її розширення.
Після 1895 р. В. Вільсон позбавляється антидемократизму і вдається до переоцінки доробок В. Бейджота, зокрема відзначає упередженість у ставленні до народних масс і думки, що управління державою “можливе лише для небагатьох вишколених одиниць”. І хоча В. Вільсон вже не вбачав у В. Бейджоті конструктивного теоретика-державотворця і повною мірою демократа, та продовжував вважати його своїм вчителем та захоплювався його політико-психологічним вченням. Поступово, залишаючи поза увагою “чисто спекулятивні” твори, В. Вільсон відходить від своїх початкових ортодоксальних позицій у дослідженні державотворчого процесу. За основу він бере принцип практичного підходу у поєднанні з раніше нехтуваними суспільно-економічним та суспільно-психологічним питаннями, включно з впливом ірраціоналізму, емоцій, інстинктів тощо. В. Вільсон стає на позиції типової англо-американської школи державотворення (Political Science) з її імперативним просуванням за поетапним і поступовим розгортанням політичної реалії, що виступала на противагу тогочасній німецькій школі державної розбудови (Allgemeine Staatslehry) з її непередбачуваністю та авантюрністю.
1889 р. з’являється “Держава”, авторства Вудро Вільсона, перша систематична праця, де в оригінальному стилі опрацьовано головні здобутки тогочасного німецького порівняльного державознавства. Автор розглядає безпосередньо політичне суспільство як живий організм, де державна влада чи уряд є лише органом. Опираючись на історичний екскурс у минуле В. Вільсон доводить, що основа державної влади – авторитет і сила, а уряд фактично є “організованою силою”. А вихідним до всіх більших політичних утворень, їх “парником” чи розмножувачем, є первісна одиниця політичного суспільства – родина.
Згідно з теорією В. Вільсона суспільство пройшло шлях розвитку до держави у чотири етапи, й на останньому з них “провідники народу самі стали урядом і розвиток набув довершеності”. Аналізуючи стан тогочасних суспільно-політичних досліджень у США В.Вільсон відзначає, що в них має місце “вичерпне знання законів, судових прецедентів, легальної та конституційної історії”, однак відсутнє знання громадського чинника, котре він характеризує як “мовчазне незнання… людських прикмет та суспільних умовин, які роблять вигляд політики поза бібліотекою таким відмінним від її вигляду в тому ж закутку”. На його переконання, дослідник зобов’язаний вивчати суспільство усюди: “на вулиці…, в салоні, в клубі, в адміністративних конторах, громадських будинках, а також і в кулуарах законодавчих установ”, що безперечно було прогресивним твердженням того часу.
Вважаючи останнім періодом розвитку політичного суспільства етап, коли “провідники народу самі стали урядом”, він визначав його правовим оформленням “конституційне правління” (constitutional government), “влада якого пристосувалася до інтересів свого народу та до підтримування індивідуальної свободи”. Завдання такого правління – “привести активну, плануючу волю кожної частини державної влади до узгодженості з переважаючою народною думкою та потребою і таким чином зробити її безстороннім інструментом симетричного національного розвитку й, нарешті, надати діяльності органів державної влади, що сформовані під впливом громадської думки та пристосовані до загальної потреби, не лише стабільності, але й незнищимої ефективності”. Саме такі завдання він ставив перед собою уже як президент США, схиляючись до думки, що саме за конституційного правління суспільство отримує політичну свободу.
Що ж розумів В. Вільсон на межі століть під “політичною свободою”? На його переконання, зокрема на 1889 р., політичної свободи не може мати “незрілий народ”, тобто національно й політично несвідомий, недержавовиборчий. Своє розуміння він чітко описав у праці “Характер демократії у США”: “Свобода – це не щось таке, що може бути утворене документом. Вона є органічним принципом, принципом життя, яке відновлює і саме відновлюється”. За рік він висловить своє бачення дещо по-іншому: “Свобода серед нас не є почуттям, але є продуктом досвіду; її походження не є раціоналістичне, але практичне”. Політична свобода у філософії В. Вільсона “полягає в кращому практичному погодженні – пристосуванні між владою правління та привілеєм індивіда”. При цьому він наголошує, що “свобода змінити таке погодження – так само важлива для ненапруженості й прогресу справ та для задоволення громадянина, як і саме те (початкове) погодження”.
Цікавими були і погляди В. Вільсона щодо демократії. Він розрізняв у політичному влаштуванні цивілізованого світу дві форми демократії (на 1889 р.): “демократію інших народів, яка вирощена невдоволенням та заснована на революції” та “демократію або, швидше, народне правління англійської раси, що породжене поступовими обставинами та засноване на звичаї”. В. Вільсон гостро критикував європейську демократію (окрім Великої Британії та Швейцарії), яка “завжди діяла бунтівливо, як нищівна сила”, чим він і пояснював нетривалість демократичних правничих форм. Європейська демократична думка (політична філософія) мала чимало негативних рис, зокрема: “розпалені і помилкові амбіції”, “радикальні, спекулятивні звички в політиці”, й особливо “готовність до експериментування з формами державного правління”. Та найбільш агресивно В. Вільсон критикував Жана Жака Руссо, назвавши його апостолом всього примхливого, нереального й того, що веде до помилок у політиці. Таке ставлення до європейських революціонерів-демократів стало визначним і в оцінюванні Томаса Джефферсона, який наче “не був в усьому американцем, зважаючи на стиль французької філософії, що опанувала та послабила усю його думку”. Отже, В. Вільсон не підтримував ідей європейського радикалізму та реформаторства XVIII та XIX століть.
В основі американської демократії ХІХ століття В. Вільсон бачить англійську традицію, зрощену на американському ґрунті, що не сприйняла “невгамовні, неспокійні сили європейської демократичної думки та анархічної бунтівливості, пересаджені до нас [до США – П. Г.-Н.] еміграцією в такому бентежному обсязі”. Саме “ті загальні, проте чужі нам, – стверджував В. Вільсон, – сили демократії схильні позначитися негативно на наших саксонських звичаях у державному правлінні”. Водночас він відкидав деякі твердження про ідейний зв’язок американців як демократів (на противагу британцям) з французькими філософами-радикалами і стверджував, що американці були не більш ніж “прогресивними англійцями”. В його уявленні американська демократія “не була комплексом доктрин; вона була фазою розвитку. Наша демократична держава не була витвором розвиненої теорії, але твором розвиненого звичаю. Вона не була утворена завдяки прагненням лише чи завдяки новій вірі, вона була побудована завдяки повільному звичаєві. Її процесом був досвід, її базою стала потреба; а її значення – це національна органічна єдність та дійове життя, […] демократія в Америці […] і в англійських колоніях мала майже з самого початку справді органічне збільшення”, в основі якого “схильність, вишколена до самоуправління, практична здібність до публічних справ, звична тверезість і поміркованість об’єднаної нації”. Із таким переконанням він був палким противником еміграції до США. Однак пізніше, саме В. Вільсон все ж наклав вето на законопроект про обмеження еміграції (Burnett bill), незважаючи на те, що за його ухвалення виступили ряд видатних соціологів та Американська федерація праці.
Яким же бачив шлях покращення американського суспільства й держави В. Вільсон? Опираючись на віру в те, що “справжнє джерело сил в суспільстві – це його низи”, він бажав посилити політичну освіту масс. Водночас, захоплюючись ідеєю “багатолюдного монарха”, майбутній президент говорив про необхідність навчання та умовлювання, тобто створення широкої громадської думки задля проведення суспільно-політичної реформи. Ще однією потребою США, на думку В. Вільсона, була активізація політичної рухливості прихильників збереження досвіду й традицій минулого. Саме такі вишколені особистості, віддані справі та наділені великими повноваженнями мали б взяти на себе провід державою і масами, очолити вирішення проблем, що постали у США наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. “Ці проблеми, – зауважував В.Вільсон, – є в основному проблемами організації та провідництва… Така демократія як наша, широка й різноманітна, мусить бути керована, її величезні здібності мусять бути вишколюваними та спрямовуваними. Провід не може належати до маси”.
Основним же недоліком державної системи США, на його думку, було занотоване федеральною конституцією незістикування органів влади: внаслідок занадто механічного підходу до, і без того дефективної, системи взаємного контролю владних закладів та їхнього взаємоврівноваження (checks and balances), американське суспільство постійно знаходиться у кризовому стані. Причину незiстикування органів державної влади США В. Вільсон вбачав у непотрібному перенесенні на суспільство механістичної “теорії Всесвіту” Ньютона та впливі на світову політику недосвідченого у практиці Монтеск’є (хоча у Конституції США вплив останнього було мiнiмiзовано). Вихід передбачався лише в справжньому реформуванні державної керівної системи з метою посилення співпраці i взаємозв’язку між органами влади та реальним збільшенням впливу та повноважень президента країни. Не відмовився від цих же поглядів згодом і Вільсон-президент, який згодом іще не раз висловлював такі думки.
Біограф А. Лінк аналізуючи теорію суспільно-державної реформи у США, сформовану В. Вільсоном, підсумував: “політичну теорію Вільсона простромлює незвичний для американської політичної філософії дух реакції проти формального i механічного та прямування до людяного i суспільного”. Його талант і освіченість створили оригінальне поєднання практичних висновків з недоліків державної системи США із розвитком світової наукової думки.
Однак, було б невірним вважати В. Вільсона за політика, що прагнув бачити американську державну систему як чіткий запрограмований прилад. Ще 1887 р. він писав: “Ми не хотіли б мати історію Прусії заради опанування адміністративної майстерності Прусії. Краще бути не вишколеним і вільним, ніж бути сервільним і методичним. Все ж таки не можна заперечувати, що ще краще було б бути водночас вільним у поглядах і майстерним у практиці”. Його політична мета – універсалізм без надмірностей, але з простором для розвитку, для поступу вперед із збереженням коштовних здобутків минулого.
Історики і політологи ще довгий час визначатимуть до якої ідеологічної концепції належали погляди Вудро Вільсона. Був він “провідником американського лібералізму” чи належав до “нової націоналістичної школи американських істориків”? Ми ж вважаємо його яскравим представником нового американського націоналістичного прогресивного консерватизму (поступовий консерватор націоналістичної течії). Та беззаперечним є те, що Вудро Вільсон перш за все був патріотом і засновником нової вільсонівської школи політичної й історичної думки та проводу в США, яка значуще вплинула на розвиток світового політичного мислення того буремного часу.
