By За останні роки на екрани кінотеатрів вийшло вже чимало українських фільмів, різних за жанром, темами та якістю. Відбулось це найперше завдяки державній політиці підтримки вітчизняної кіноіндустрії, адже більшість українських фільмів створені за фінансування Державного агентства України з питань кіно. Також частково вдалось повернути цікавість глядачів до власного кінопродукту. Однак комунікація індустрії з аудиторією досі залишається однієї із головних проблем.
У попередніх публікаціях уже йшлося про складнощі, з якими стикається сучасний український кінематограф: низька купівельна спроможність населення, мала кількість залів, недоліки промоції й погана поінформованість потенційних глядачів загалом. Аби точніше окреслити проблеми комунікації українського кіно з аудиторією, звернемося до історії.
За часів розпаду СРСР та становлення незалежності відбувся занепад вітчизняного кіновиробництва. Тому потреби українських глядачів у екранних історіях почали задовольняти латиноамериканські серіали. Згадаймо шалений успіх “Просто Марії”, перші серії якої вийшли ще у останні роки існування Радянського Союзу.
Власне, так звану серіальну продукцію теж варто розрізняти. На Заході її диференціюють на міні-серії, тобто невеликі серіали на один-два сезони, та довгі теленовели. Міні-серії можуть бути дуже професійно зроблені, у цьому жанрі на Заході часто працюють відомі режисери, і зрештою така продукція часто є мистецьким явищем. Міні-серіали суттєво відрізняються за формою розповіді від звичайного прокатного фільму, який триває півтори-дві години, чи теленовели, котра може стати лише явищем маскульту. Отже, вже згаданий серіал “Просто Марія” є типовою теленовелою.
Крок за кроком телевізійний контент почав формуватись виключно із теленовел та розважальних шоу; зникли науково-популярні та навчальні програми, а проекти про культуру йшли переважно вночі або у не надто популярний денний час. Політика каналів почала виправдовуватись комерційною необхідністю та боротьбою за рейтинги. Телебачення зробило ставку на масову продукцію, на те, що “любить глядач”, який бажає перш за все “відпочинку та розваг після важкого трудового дня”. У складі топ-менеджменту каналів почали з’являтися російські “фахівці”, а на екранах – російські журналісти та ведучі. Відтак усе це вплинуло на смаки аудиторії. Найперше – знизило рівень естетичного сприйняття, викликало певну форму глядацького інфантилізму й врешті-решт почало відповідати очікуванням суспільства. Колись французький кінорежисер та засновник “нової хвилі” Жан-Люк Годар із сарказмом та сумом констатував: “Телебачення захопили крамарі”. В Україні ж – ще й іноземні “крамарі”.
Згодом до виробництва російських серіалів долучились й українські студії. Частка цієї умовно “російської” продукції була доволі значною на телеринку сусідньої держави. Часом такі теленовели в Україні знімали одразу у двох версіях: для власного споживання і для російської телеаудиторії, змінюючи символіку на формі міліції, номери машин на російські тощо. Основним споживачем цієї продукції стало старше покоління глядачів.
У таких умовах за роки незалежності постали вже дві генерації молодої аудиторії. З одного боку, вони не мають сентиментів до радянського минулого та його кінематографу на відміну від попередніх поколінь. Цитати та меми з відомих колись радянських фільмів для них неактуальні. З іншого боку – поп-культура та переважно російськомовний або орієнтований на Росію телеконтент значно вплинули на формування смаків, уподобань та світогляду цих поколінь. Водночас молода генерація здебільшого не так вже й багато знає про класику світового чи українського кіно.
Найперше це пов’язане із повним провалом культурної та інформаційної політики держави, недоліками старої системи освіти та повною відсутністю естетичного виховання. Також для молоді характерне “кліпове” (фрагментоване) сприйняття візуального продукту, до якого привчило музичне відео та реклама. Тобто молодий глядач потребує швидкої зміни картинки і часом навіть не здатний зосередити увагу та сприймати кіно, зняте довгими планами. Зазвичай сучасна молодь переглядає фільми на смартфонах або планшетах у міському транспорті чи деінде. Зрозуміло, що так повз глядача проходить безліч деталей та нюансів стрічки. Однак такими є нові обставини та умови сприйняття аудіовізуального продукту у цифрову добу.
Перед відродженою індустрією українського кіно постала ще одна проблема – піратський контент. Багато сайтів пропонують користувачам перегляд фільмів безкоштовно. Власники цих веб-ресурсів отримують “чистий” прибуток завдяки розміщенню реклами, оприлюднюючи чужий контент. І їм немає потреби витрачати кошти на створення власного продукту. Користувачі мережі вже звикли до думки, що “в інтернеті є все, а якщо нема, то незабаром з’явиться”. Як наслідок – вкоренилась стійка впевненість, що за культурний продукт можна не платити.
Трохи про комунікацію із глядачем можу розповісти, спираючись на власний досвід і спостереження, а також із невигаданих оповідей друзів та колег. Наведу лише кілька прикладів.
Історія перша. Чотири роки тому я закінчив повнометражний документальний фільм “Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди”, який за результатами конкурсу (пітчингу) фінансувала держава. Після подій на Майдані змінилось керівництво галузі, почалась інфляція, й не було можливості отримати навіть ту невелику фінансову підтримку, яку Держкіно надавало на промоцію фільму. Але мені та моїм колегам, які брали участь у роботі над картиною, хотілось все ж донести стрічку до глядачів. Тому з підтримкою друзів і небайдужих громадян, завдяки зв’язкам та знайомствам ми змогли показали картину у різних містах України. Здебільшого то були різні фестивалі, благодійні покази у рамках якихось інших акцій та заходів. Загалом ми отримали позивні відгуки, але на кожній зустрічі серед запитань обов’язково лунало: “А коли фільм з’явиться в інтернеті?”.
Історія друга. Біля каси одного із кінотеатрів. Дві глядачки хочуть придбати квитки на документальний фільм Віталія Манського “Рідні”. Бажання піти до кінотеатру саме на сучасний документальний фільм, створений у співпраці з Україною та ще й присвячений проблемам, що виникли через війну, свідчить щонайменше про те, що цих глядачок не можна віднести до аудиторії, яка віддає перевагу виключно комедіям та бойовикам. Вони питають про вартість квитків, й ціна, очевидно, їх не влаштовує, далі лунає роздратований коментар: “Ох, цей Манський… Ну, і заправив ціну за квиток на свій фільм!” Дивно, але глядачки чомусь не розуміють, що режисер не визначає ціну квитків і не керує кінотеатром, на екранах якого демонструється стрічка.
Історія третя. До одного із столичних комунальних кінотеатрів періодично заходять різні глядачі й цікавляться, коли будуть безкоштовні сеанси. Але, мабуть, у цих же людей навряд чи виникає ідея прийти до супермаркету і питати, коли там роздаватимуть їжу. А от кіно чи інший культурний продукт чомусь має бути безкоштовним. Невже його виробниками не треба заробляти чи утримувати родину?
Та попри все, за останні роки таки вдалося хоча б частково повернути глядачів у кінотеатри. Наступний крок – привчити їх до думки, що платити за власне кіно – цілком нормально.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
