By 
Російський історик Лев Гумільов стверджував, що “найбільшою небезпекою як для природи, так і для етносів є сусіди, які в процесі розвитку не втратили здатності до адаптації, і тому розширяли свій ареал. Без появи такого ворога реліктовий етнос може існувати необмежено довго”[1]. Ця цитата характеризує соціальні й економічні процеси, що розпочалися в кін. ХІХ – поч. ХХ століття на сході України.
Донецький і Луганський регіон входять у десяток областей, які найбільше постраждали під час Голодомору і сталінських репресій. Ці процеси посилили фізичне винищення українського етносу. Люди, що намагались вижити, мали одну можливість – русифікацію, однак вони відтворювали вже не повноцінний етнос, а химеру, позбавлену духовних і культурних цінностей. Такий курс на фізичне збереження особи згодом змушував приймати русифіковану освіту, стати складовою виробничої та інформаційної сфери та дотримуватись ідеї, що все українське (з ним пов’язувалося село) – відстале, а індустріальне “передове російськомовне місто” – прогресивне. Цей процес посилювався агресивним пасіонарним населенням (вихідцями з російських губерній), які, окрім колонізації міст, заселялися в українські села, що вимерли під час Голодомору. Щось подібне відбувається й сьогодні, коли на тимчасово окуповані території завозяться тисячі росіян.
Історики свідчать, що Донбас – це справжній український регіон, який впродовж ХV-ХVIII століть активно освоювали козаки. Згодом ці землі піддалися імперській колонізації, їх самовільно заселили селяни-втікачі, які шукали вільного життєвого простору. Так тривало до XIX століття, коли розпочалась промислова колонізація, індустріалізація цього регіону. На українські землі приходить новий власник – іноземний капітал.
Уже з середини XIX століття в регіоні виникає брак робочої сили, а тому селяни з російських губерній, які шукали для себе кращого місця, почали інтенсивно його заселяти. Цей процес тривав до початку XX століття. Тоді внаслідок глобалізації виникла Перша світова війна, а згодом і низка революційних потрясінь (розвал Австро-Угорської та Російської імперій), що спричинили появу нових держав.
Після перемоги більшовиків у Петрограді майже по всій території Російської імперії почали утворюватися самостійні та квазі-самостійні державні утворення. До останніх, з усією очевидністю неспростовних фактів, належить так звана Донецько-Криворізька Радянська Республіка (ДКРР), проголошена 12 лютого 1918 року на четвертому обласному з’їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів у Харкові. Формально вона проіснувала трохи більше місяця. Тоді ж депутати прийняли резолюцію: “Розгорнути широку агітацію за те, щоб залишити весь Донецько-Криворізький басейн з м. Харків у складі Російської Республіки і віднести цю територію до особливої, єдиної адміністративно-самокерованої області”. Як бачимо, тут мова не йде про якусь “пролетарську” чи “інтернаціональну” єдність, а про збереження імперії.
На той час домінуючою силою донбаських Рад стали більшовики. Відбулося це найперше завдяки політичному нахабству та організаційному авантюризму, замішаному на бандитсько-кримінальних зв’язках більшовика Артема. Ще у 18 років Артем (справжнє ім’я – Федір Сєргєєв), перебуваючи під арештом, отримав псевдо Хлястик. У в’язниці він засвоїв основні уроки злочинно-кримінального світу, специфічні прийоми поведінки, які знадобились йому в майбутньому.
Хлястик ніколи не був професійним робітником. Згідно з документами, фізично працювати він не вмів, сміливістю також не відрізнявся. Судячи з дрібно-уркаганського прізвиська Хлястик, хуліганської поведінки і безмежної жорстокості, Артем був типовим нетрудовим елементом, що вдало маскувався під “робітничий клас”. Владний саботажник із сумнівним минулим, схильний до дешевого популізму, насильно зганяв харківських робітників у “революційний пролетаріат”[2].
Наприкінці грудня 1917-го у Харкові було проголошено радянську владу в Україні. Лідером того з’їзду був Артем-Хлястик. І хоча формально він обіймав посаду голови Виконавчого комітету Харківської губернської Ради, насправді відіграв чи не найбільшу роль під час створення Радянської України і Донецько-Криворізької Республіки. Тому не дивно, що саме товариш Артем став центральною фігурою харківського монументу на честь проголошення радянської влади в Україні.
Його волюнтаризм особливо яскраво проявився під час створення ДКРР. Після фактичного завоювання України Артем починає лобіювати ідею створення автономної радянської республіки в межах Південного Сходу колишньої Російської імперії. Ігноруючи думку українських більшовиків про адміністративну приналежність цих регіонів, Хлястик відстоює ідею підпорядкування їх Росії, обґрунтовуючи це економічною доцільністю. Спершу саме ця непримиренна позиція господаря Донкривбасу стала головною причиною його розбіжностей і ворожнечі з Миколою Скрипником і Володимиром Затонським.Однак історія безцеремонного привласнення одного з найбільших індустріально розвинених регіонів колишньої імперії завершилась на користь українських більшовиків. Якими мотивами керувався Хлястик, йдучи на конфлікт з товаришами по партії? Чи була це його особиста ініціатива, або ж він виконував пряму вказівку московського керівництва? Чому при формальних ознаках сепаратизму Артем-Хлястик хотів приєднати ДКРР саме до Росії?Після напружених дебатів і взаємних звинувачень Хлястик відмовився від ідеї федералізації з Росією. Не останню роль тут відіграв наступ австро-німецьких військ, що зрештою й призвело до ліквідації ДКРР. У такий спосіб “європейські миротворці” остаточно вирішили питання про автономію Донкривбасу. Випадки сепаратизму траплялись упродовж усієї української історії. В 1991-му в Донецьку пройшов перший з’їзд депутатів південно-східних областей. Учасники зібрання вимагали від Києва особливого економічного статусу для Донбасу, який буцімто “годує всю Україну”. В 1993-му, коли країну лихоманило шахтарськими страйками, Донецьк намагався говорити з Києвом мовою шантажу та ультиматумів: погрожував, призупиняв відрахування до державного бюджету тощо. У 1994-му на Донеччині та Луганщині на додачу ще й провели незаконний “референдум” щодо федералізації України. Але той сепаратизм був не більше як політичним шантажем столиці – щойно “донецькі” приєдналися до провладних сил Києва (розпочався класичний процес олігархації), революційна непокора припинилась на ціле десятиліття.
Наприкінці листопада 2004 року сесія Луганської обласної ради ухвалила рішення про створення Південно-Східної Української Автономної Республіки. Депутати заявили про закриття зовнішніх кордонів і звернулися по допомогу до президента Росії В. Путіна. Того ж дня прихильники Віктора Януковича в Одеські на чолі з міським головою Р. Боделаном проголосили резолюцію з вимогою визнання міста й усієї області самоврядною територією “Новоросійський край”.
Наступного дня позачергова сесія ради Харківської області зосередила всю владу в руках губернатора Є. Кушнарьова, створила виконавчі комітети обласної й районних рад та надала їм повноваження органів державної влади. Сесія зобов’язала обласні управління Держскарбниці й Нацбанку призупинити перерахування коштів до держбюджету. Представник Харківського виконкому Є. Кушнарьову мав координувати дії із ВР АР Крим та радами Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Одеської, Херсонської й Миколаївської областей, міськрадою Севастополя. Якби згодом ситуація загострилась, Кушнарьов мав би співпрацювати з цими регіонами задля створення Південно-Східної автономії.
28 листопада 2004-го у Сєвєродонецьку відбувся “Всеукраїнський з’їзд народних депутатів і депутатів місцевих рад”, на якому прихильники Януковича визнали легітимним його обрання на посаду президента України. У випадку перемоги Ющенка депутати вирішили наполягати на проведенні референдуму щодо зміни адміністративно-територіального устрою країни. Серед пропозицій були також заклики створити підрозділи самооборони й проголосити державу зі столицею в Харкові.
Ще одна історична паралель між сучасністю і минулим. У 1918-му під час наступу австро-німецьких військ на Донбас Артем-Хлястик розпочав евакуацію матеріальних цінностей, зокрема організував вивезення в Саратов фабрик і заводів Донбасу. За час військових дій на сході України з тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей також вивозили обладнання. Повністю або частково – з понад 20 підприємств, зокрема державної компанії “Топаз”, Луганського патронного заводу, Харцизького машинобудівного заводу тощо. До того ж обладнання 13 підприємств повністю або частково розграбовано, а опорні металеві конструкції вирізаються на металобрухт.[3]Усі ці історії із “незалежністю” “ДНР/ЛНР” – це не боротьба за соціальну чи національну справедливість, а скоріше імперський рекет під патронатом авторитетних росіян, які й сьогодні продовжують використовувати готових до злочинних дій регіональних “лідерів”. Намагання новоявлених істориків та ідеологів “ДНР/ЛНР” вкотре написати “нову” історію Донбасу з відмінним від всього українського етносом потребує створення пантеону героїв минулого.Сьогоднішні спроби канонізувати більшовика Артема в “ДНР/ЛНР” свідчать про кризу цінностей в люмпенізованому регіоні. На тлі загальнодержавної деіделогізації радянської історії новоявлені теоретики Донбасу намагаються ідеалізувати далеких від ідеалу осіб. Швидше за все, найближчим часом буде створено новий міф про Артема – борця за незалежність Донкривбасу. Суспільству запропонують оновлений образ “енергійного”, “безстрашного”, “трагічно загиблого” “революціонера”.
Попри кримінальне минуле Хлястика та його несприйняття всього українського, пам’ять про нього стала приводом для формування псевдоутворень на кшталт “Новоросії” та “ЛНР/ДНР”. Реанімація історії ДКРР, яку активно підтримував Кремль, надихала авантюристів і свідомих українофобів на регіональний сепаратизм.
У Росії на честь Хлястика названо аж 6 вулиць, натомість в Україні – 120: 115 з них перейменовали в рамках декомунізації, а ще 5 досі носять ім’я сепаратиста-укроїнофоба, бо розташовані на тимчасово окупованих територіях Донбасу.
[1] Гумилев Л. Н. Этногенез в аспекте географии (Ландшафт и этнос). ІХ. – Вестник Ленинградского Университета, 1970, №12, С.92.
[2] “Украина Криминальная”: Давид Данилов-Абросимов. Большевик Артем. Он же – бандит “Хлястик”?
[3] Уніан: До Росії вивезено обладнання понад 20 промислових гігантів Донбасу – розвідка
