Декомунізація по-білоруськи

Декомунізація по-білоруськи
Декомунізація в Україні розпочалася ще в останні роки існування Союзу, коли під час відлиги зароджувалися перші непідконтрольні Кремлеві рухи, а незалежні кандидати ставали депутатами в місцевих радах. Падіння перших пам’ятників Леніну лиш ознаменувало ці події.

Проте кінець декомунізації не настане з перейменуванням населених пунктів, що перебувають в окупації. Це радше відбудеться після переосмислення архівів радянських спецслужб, а відтак і тих подій, факти про які замовчувалися та перекручувалися;  після проговорення травм, завданих людиноненависницьким режимом, через замовчування та нерозуміння яких Україна вже багато років топчеться на місці.

І поштовхом до таких подій може стати падіння режиму Лукашенка в Білорусі та Путіна в Росії. Звісно, це не гарантує миттєвого полегшення, адже невідомо ще, які сили прийдуть на заміну цим автократам. Проте це точно має стимулювати оздоровлення атмосфери не лише всередині цих двох країн, а й на всьому пострадянському просторі та й загалом у світі.

Лукашенко – логічний послідовник тоталітаризму та зразків совкового правління в окремо взятій країні,  паразит на міфові про Союз, що активно чіпляється за символи. Саме тому після вступу на президентську посаду він передовсім узявся за повернення прапора БРСР і тому з такою ненавистю бореться проти біло-червоно-білих стягів, що їх використовують протестувальники. Недарма провладні тітушки з такою кровожерливістю накидаються на мітингувальників, які мають із собою національну символіку. А найнедавнішу жертву режиму Романа Бондаренка силовики вбили тому, що він зробив їм зауваження, коли вони зрізали біло-червоно-білі стрічки на паркані на “Площі Змін”.

Діючи за старими сталінськими лекалами, Лукашенко не панькається з ворогами та залякує тих, хто незгодний з його методами керівництва країною. Раніше це стосувалося невеликої частини населення, передовсім активістів, тому це відчуття жаху не видавалося тотальним. Натомість тепер, коли чисельність громадян, які не визнають владу Лукашенка, значно зросла, коли він розізлив своїми діями навіть найбільш апатичних білорусів, через що вони вийшли на протести – небезпека повисла над всією країною.

Тож справжнє повернення до радянських цінностей полягає передовсім у формуванні атмосфери тотального страху, у перетворенні країни на суцільний ГУЛАГ. Тепер ніхто в Білорусі не може бути певним, що до його квартири не увірвуться люди в масках й не візьмуться бити та допитувати без суду та слідства. Містами країни їздять мікроавтобуси, ніби воронки, з яких вистрибують групи тихарів та тітушок, які в будь-який момент можуть накинуться на будь-кого, віддухопелити та відвезти до райвідділку чи СІЗО, де продовжать допити та знущання без суду й слідства. Або просто заб’ють кийками та звинуватять жертву в нападі на працівників міліції. Лукашенківська служба безпеки невипадково все ще йменується КДБ.

Тому недарма влада так боїться розвінчування культу Сталіна та інших союзних діячів, особливо ревно перешкоджає маршам до Куропатів (місця масового поховання жертв НКВС неподалік Мінська) та і далі замовчує огидні звірства радянського терору.

Усіма іншими міфами совка Лукашенко може торгувати хіба на експорт. Направляти свої меседжі на українських обивателів, які захоплюються “чистотою та порядком”. Хоча вся ця ностальгія за товарами по ГОСТах, за “ковбасою, в якій було м’ясо”, за “піклуванням держави про громадянина”, за радянською якістю – усе це самообман. Ностальгія за дитинством та молодістю, коли повітря чистіше, нічого не болить і все ще попереду.

Білоруси це прекрасно розуміють, бо довго прожили при Лукашенкові, а тому здатні відділити міф від правди. І слідом за цим повинні зрозуміти, що любов диктатора до совка – невипадкова. Що це прихильність до таких же маніакальних методів поведінки з народом. Що лиш поборовши в собі совків – можна здолати дракона.

Тож білоруси, слідом за українцями, вступили в реальну боротьбу за незалежність своєї країни. Точніше з нульового рівня повернулися на перший, з якого й гепнулися додолу, обравши 26 років тому Лукашенка президентом. Адже тепер очевидно, що незалежність Білорусі – це незалежність від Лукашенка. А під цим слід розуміти й незалежність від совкової надбудови. Звільнення з ярма. Перехід до волі свідомости та свободи вибору.

Саме перемоги вулиці над Лукашенком боїться інший диктатор – російський. Бо розуміє, що він стане наступним. Тому один з останніх етапів декомунізації на постсовковому просторі – це знесення режиму Путіна, адже Путін в Росії та Лукашенко в Білорусі мітять на місце Леніна, бачать себе вождями, іконами, хоча обоє жахливо бояться не те, що революції, а будь-яких протестів. Тому вони більше надаються на роль живих пам’ятників, статичних та задерев’янілих персонажів, що випали з контексту. Тому їхня ленінська амбіція обертається радше на наслідування Брєжнєва, бо так само пересиділи й потрохи скочуються в маразм. Вони обоє чудово це розуміють, а тому бояться. Страшенно бояться змін і самої ідеї втрати влади, адже чудово усвідомлюють, що їм загрожує за все те, що вони скоїли.

Саме тому Путіну створили захисний кокон від переслідування у вигляді довічного збереження за ним президентської недоторканности. Саме тому білоруська опозиція обіцяла Лукашенкові недоторканність в обмін на транзит влади. Проте він не погодився. І, либонь, не так тому, що боїться проявити слабкість, втратити вплив та контроль над ситуацією, як тому, що не довіряє нікому. Бо коли ти диктатор, коли одноосібно керуєш країною десятиліттями, коли протягом цього часу тримаєш народ пригнобленим, знущаєшся з опонентів та простих мешканців і знищуєш найбільш незручних, живеш в постійному страху замахів, усвідомлюючи рівень ненависти суспільства до тебе – то завше очікуєш підступу, адже судиш по собі. Бо на їхньому місці неодмінно намагався б кинути іншу сторону, розвести, мов кошенят. Та й загалом в категоріях деспотичної влади немає місця для понять на кшталт “довіра”,  “чесний договір”,  “співпраця”, моделям “win-win” і тому подібних. І це є однією із причин падіння таких режимів, адже лише протягом обмеженого часу можна владарювати, стравлюючи всіх між собою, бо рано чи пізно зостаєшся без союзників. Натомість опоненти мають відкритий шлях до укладання альянсів проти тебе, що й відбулося в Білорусі й що чекає на Росію.

Тому події в Білорусі такі важливі, адже вони змінять не лише розстановку сил на пострадянському просторі, а й в разі успішности можуть надихнути на масштабні протести росіян. Адже для Путіна розвал Союзу – найбільша геополітична катастрофа. Тож крах його режиму допоможе врешті колу замкнутися.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *