До сторіччя Миколи Гринька

До сторіччя Миколи Гринька
Режисер Андрій Тарковський у своїй книзі “Закарбований час” так означив особливості роботи актора у кіно: “Актору перед об’єктивом камери потрібне справжнє і безпосереднє існування у визначеному драматургічними обставинами стані”. У книзі режисер також згадує своїх улюблених акторів, серед яких, зокрема, й Микола Григорович Гринько, котрий знявся в усіх його картинах радянського періоду, починаючи із дебютної повнометражної стрічки “Іванове дитинство” (1962 р.), яка принесла режисеру численні нагороди міжнародних кінофестивалів та світове визнання.

Однак дружні стосунки між режисером та актором спочатку не склалися. В інтерв’ю із кінознавцем та критиком Сергієм Тримбачем Микола Гринько розповідав, що спершу категорично відмовився від ролі у “Івановому дитинстві”. На той час він вже був популярним, перспектива зніматися у невідомого студента його не зацікавила. Другому режисеру картини Георгію Натансону таки вдалося його вмовити. Аргумент, що зйомки відбуватимуться поблизу Канева, і вільний від роботи час можна буде присвятити улюбленій риболовлі, спрацював. Перші дні на знімальному майданчику Миколі Григоровичу відверто не сподобалися: погода була поганою, все відбувалося якось хаотично, молодий режисер увесь час нервував та кричав. Роль у Гринька була невелика, він знявся та із радістю повернувся до Києва, сподіваючись усе це забути, мов поганий сон. Готова картина його вразила, а згодом він навіть картав себе за те, що не зміг одразу розгледіти талант молодого режисера.

Упродовж наступних тринадцяти років Микола Гринько знявся в п’яти фільмах Тарковського, що нині визнані класикою світового кіно: “Андрій Рубльов” (1966 р.), “Соляріс” (1972 р.), “Дзеркало” (1974 р.) та “Сталкер” (1979 р.). Його називали “актором Тарковського”, талісманом режисера. Андрій Тарковський із теплотою згадував Миколу Григоровича та їхню співпрацю: “Дуже ніжний і шляхетний актор та людина. Я його дуже люблю. Неметушлива душа – тонка і багата”.

Микола Григорович Гринько народився сто років тому, 22 травня 1920 року у Херсоні. Батьки його були акторами, тож свою професію він обрав ще у дитинстві. Однак почалася війна, Микола Григорович пішов на фронт, служив стрільцем-радистом на бомбардувальниках, був нагороджений орденами та медалями.

До акторської професії повернувся після війни, працював помічником режисера та актором Запорізького драматичного театру, на сцені якого до нього прийшов перший успіх. Він грав різні ролі, особливо вдало – комедійні, і незабаром став одним із провідних акторів, часто виступав на концертах. Йому подобалося працювати в естраді.

У 1956-му році Микола Гринько переїхав до Києва, став актором, а згодом і художнім керівником естрадного оркестру “Дніпро”, де познайомився із своєю майбутньою дружиною, молодою скрипалькою Айше. Вони прожили разом тридцять років.

В одному інтерв’ю Айше Рефатівна згадувала комедійний естрадний номер Миколи Гринька і його партнера Григорія Антоненка. Актори танцювали “Лебедине озеро”, майстерно виконуючи усі складні балетні елементи – фуете, батмани. Публіка просто шаленіла, глядачі сміялися, довго аплодували, а коли втомившись плескати у долоні – грюкали від захвату стільцями.

Успіх у кіно прийшов із фільмом режисерів Олександра Алова та Володимира Наумова “Мир тому, хто входить” (1961). Гринько зіграв характерну, навіть ексцентричну роль американського солдата. Очевидно, вибір актора на цю роль не був випадковим. Свої перші стрічки Алов і Наумов зняли на Київській кіностудії, Микола Гринько зіграв невеликий епізод у їхньому другому фільмі “Павло Корчагін” (1956 р.). Картина “Мир тому, хто входить” здобула спеціальний приз та відзнаку кінокритиків на кінофестивалі у Венеції. Італійські журналісти навіть були впевнені, що роль солдата зіграв американський актор, а Олександр Алов прозвав Миколу Гринька Гері Купером, помітивши певну схожість із зіркою американських вестернів.

Микола Григорович знявся й у інших картинах Алова і Наумова: “Кепському анекдоті” (1966 р.) за Федором Достоєвським, який цензура запроторила “на полицю” на понад двадцять років, та у популярній свого часу стрічці “Тегеран-43” (1980).

У його великій фільмографії є стрічки, здається, усіх без винятку жанрів. Упродовж 60-80-х років Микола Гринько зіграв понад сто ролей – головних та епізодичних: ватага гуцулів-вівчарів у шедеврі Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” (1964 р.); персонажів у стрічках про війну “Ати-бати, йшли солдати” (1974 р.) Леоніда Бикова та “Двадцять днів без війни” (1976 р.) Олексія Германа; письменника Антона Чехова у “Сюжеті для невеликого оповідання” (1969 р.) Сергія Юткевича, де його партнеркою була французька актриса Марина Владі; героїв у популярних свого часу пригодницьких картинах на кшталт “Зниклої експедиції” (1976 р.) Веніаміна Дормана; комедійних персонажів у “Новосіллі” (1973 р.) Василя Ілляшенка та стрічці Михайла Іллєнка “Миргород та його мешканці” (1983 р.) за мотивами творів Миколи Гоголя. Зіграв Микола Гринько і в історичній картині “Ярослав Мудрий” (1981 р.) Григорія Кохана, і в улюбленій ліричній комедії глядачів “Афоня” (1975 р.) Георгія Данелія, у дитячих стрічках “Фантазії Веснухіна” (1977 р.) Валерія Харченка, “Автомобіль, скрипка та собака Клякса” (1975 р.) Ролана Бикова, “Пригоди Електроніка” (1977 р.) Костянтина Бромберга, “Пригоди Буратіно” (1975 р.) Леоніда Нечаєва (тут Микола Гринько ще й танцює та співає) тощо.

Попри свою популярність та завантаженість роботою, Микола Григорович знаходив час та можливості зніматися у роботах студентів. Ці стрічки не є відомі широкому загалу. Мені особливо запам’яталася акторська робота Гринька у короткометражному фільмі Наталії Андрійченко “Фокстрот” (1989 р.), де він зіграв роль без діалогів, покладаючись виключно на пластику та міміку.

Наприкінці 80-х на кіностудії “Грузія-фільм” режисер Резо Чхеїдзе розпочав роботу над багатосерійним фільмом “Житіє Дон Кіхота і Санчо” за твором Мігеля де Сервантеса. Він одразу запросив Миколу Григоровича зіграти Дон Кіхота. Поза сумнівами, це була його роль, і він дуже хотів її зіграти, але розумів, що не зможе зніматися за станом здоров’я, тому доведеться відмовитися. Попри це, Микола Григорович все ж приїхав до Тбілісі на кінопроби і, за спогадами очевидців, зіграв просто вражаюче. Наприкінці роботи йому аплодувала вся знімальна група.

Роль Дон Кіхота у фільмографії Миколи Григоровича все-таки є, він зіграв її навіть двічі – у дитячій картині білоруського режисера Л. Нечаєва “Пригоди у місті, якого немає” (1974 р.) та у короткометражному фільмі “Дракон” (1984 р.) за однойменним оповіданням Р. Бредбері – дипломній роботі режисера із Греції Антоніса Пападопулоса, оператором якої був відомий зараз фотограф Ігор Гайдай.

Схоже, ці рядки із книги Андрія Тарковського присвячені саме улюбленому акторові режисера та образам, які той створив: “Щоб актору бути виразним на екрані, йому недостатньо бути просто зрозумілим. Йому потрібно бути правдивим. А правдиве найчастіше малозрозуміле. І завжди викликає певне почуття повноти, завершеності – це завжди унікальне переживання, що не пояснюється до кінця”.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *