By 
Нещодавно ми відсвяткували 100-річчя відновлення державності в Західній Україні, однак плутанина щодо дати цієї історичної події досі триває (зокрема й на офіційних заходах та урочистостях). Тож спробуємо прояснити цю ситуацію, оперуючи не емоціями чи власними уподобаннями, а документальними фактами та історичною правдою.
На початку 1848 р. у Львові виникла перша національна представницька організація – Головна Руська Рада (ГРР), що у відозві від 10 травня 1848 р. зазначала: “Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий говорить однією мовою та складає 15 мільйонів, з яких 3,5 (півтретя) мільйона замешкує Галицьку землю”. Уже 9 червня того ж року ГРР заявила про своє прагнення домогтися адміністративного поділу Галичини (тоді до неї входила й Буковина) та утворення з її українських етнічних земель окремої австрійської провінції. Водночас українській громаді мали надати рівні права з іншими народами, а Українській греко-католицькій церкві – з іншими конфесіями. Незабаром українські депутати висловили в новоствореному віденському парламенті намір утворити з усіх українських земель Австрії (Східної Галичини з Лемківщиною, Буковини та українського Закарпаття) окремий коронний край зі своїм сеймом та урядом.
Цим діям українських політиків передувала тривала подвижницька праця багатьох науковців, духовних діячів Західної України початку ХІХ ст., які у своїх творах обґрунтовували концепції автохтонності українства, національної спорідненості Галичини, Буковини й Закарпаття з Наддніпрянською Україною. У програмних документах українських партій (РУРП, УСДП, УНДП) йшлося про прагнення утворити передусім Галицько-Буковинську територіально-національну автономію, а лише згодом суверенну Україну на всіх її етнічних землях.
Наприкінці 1917 р. галицькі політики, наштовхуючись на перепони від польських сил та імперського центру, заявили у віденському парламенті про нагальну потребу побудови держави на основі традицій Галицько-Волинського князівства. До того ж ця територія могла як залишитися в складі Австрії, так і приєднатися до УНР за волею українців. На початку жовтня 1918 р., коли офіційний Відень у переддень мирних переговорів з Антантою був змушений визнати “14 пунктів”В. Вільсона, Є. Петрушевич та К. Левицький вимагали негайно надати українським землям автономію в складі Австрії. Якщо ж ці вимоги не виконають, то за правом на самовизначення українці домагатимуться прилучення всіх українських земель Австро-Угорщини, зокрема й угорське Закарпаття, до гетьманської Української Держави.
12 жовтня 1918 р. представники польських кіл із Галичини на прийомі в імператора заявили, що вони відокремлюються від Австрії й возз’єднуються з Польщею. Для втілення цієї ідеї 28 жовтня 1918 р. на нараді в Кракові галицькі поляки створили Польську ліквідаційну комісію з центром у Львові.
Після того, як імператор Карл І звернувся з маніфестом “До моїх вірних австрійських народів”, 18-19 жовтня 1918 р. у Львові був скликаний з’їзд представників усіх політичних партій Галичини та Буковини, депутатів австрійського парламенту галицького й буковинського сеймів та духовенства, де новостворена Українська Національна Рада заявила, що вважає своїм обов’язком “виконати в хвилі, яку признається за відповідну, іменем українського народу австро-угорської монархії, його право самоозначення та рішити про державну долю всіх областей, заселених тим народом”.
Наступного дня зборів УНРада проголосила, що “ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцілу українську територію”. Також зазначалося, що “Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної тим способом держави, на основах: загального, рівного, тайного і безпосереднього права голосування з пропорціональним заступництвом, з правом національно-культурної автономії та з правом заступництва в правительстві для національних меншин”.
Отже, Українська Національна Рада, створена 18 жовтня 1918 р. у Львові як Конституанта українського народу, що проживав на своїх етнографічних землях в Австро-Угорській імперії, стала вищим законодавчим органом Західноукраїнської Народної Республіки. До складу УНРади ввійшли всі українські депутати обох палат австрійської Державної Ради (Парламенту й Палати панів), крайових соймів Галичини й Буковини та по три представники українських політичних партій із цих земель. У засіданнях УНРади також брали участь представники українського студентства Галичини. Функції президії УНРади під час львівської сесії виконувала президія Української парламентарної репрезентації в австрійському парламенті.
Президентом Української Національної Ради став Євген Петрушевич.19 жовтня 1918 р. УНРада прийняла постанову про утворення Української Державина українських етнографічних землях у складі Австро-Угорщини та закликала національні меншини направити до неї своїх представників.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
