By Ярослав Середницький, дійсний член НТШ (Львів)
Я народився 2 лютого 1942 року в місті Кременець на Волині в родині вчителів Євгенії та Антона Середницьких. Хрестив мене 7 січня 1943 року настоятель Свято-Миколаївського православного собору, митрофорний протоієрей Михайло Стиран. Хрещених батьків – діячку Союзу українок у Кременці Неонілу Веселовську й заступника директора Лісової школи в недалекій Білокриниці Павла Гарячого – мої родичі добре знали ще від часів польської окупації. Моя хрещена мати Неоніла кілька разів приїздила до нас з мамою до Львова в 50-ті роки під час 8-річного ув’язнення в сталінських таборах її чоловіка Бориса Веселовського.
А про хрещеного батька Павла Гарячого я знав небагато: від мами почув, що він був сотником Армії УНР, а за польської й німецької окупації – викладачем Лісової школи в Білокриниці біля Кременця. У лютому 1943 року його розстріляли німецькі жандарми разом із групою міської української інтелігенції після нападу повстанців на Кременецьку тюрму.
У 1918-1919 роках він був сотником 1-го гайдамацького куреня імені Устима Кармелюка Армії УНР, пребував у польських таборах інтернованих, а з весни 1920 року – командував кінною сотнею 6-ої Січової дивізії полковника Марка Безручка[1]. Як колишній сотник Армії УНР Павло Гарячий у міжвоєнний період підтримував зв’язок з родиною генерала Павла Шандрука в селі Борсуки (нині Лановецький район). Був, зокрема, хрещеним батьком племінника генерала Ярослава Шандрука.
Павло Гарячий повернувся з фронту до Кременця пізньої осені 1941-го, а вже наступного року працював викладачем у Лісовій школі в Білокриниці.
На початку 1943 року мешканці Кременецького повіту дали збройну відсіч німецьким окупантам. Згодом боївка ОУН-М визволила в’язнів із Дубенської, а боївка ОУН-Б – з Кременецької в’язниці[2]. Німецька окупаційна влада в Кременці відреагувала на напад миттєво – заарештувала й невдовзі розстріляла 12 українців, зокрема Павла Гарячого – заступника директора Лісової школи в Білокриниці, доктора Петра Рощинського і його дружину Ганну, кооператора Йосипа Жиглевича, заступника директора банку Юрія Черкавського і Віру Лебедівську[3]; а також кількох поляків на чолі із священником Іваніцкім.
Жандарми навіть не звернули уваги, що Павло Гарячий був перекладачем німецької військової частини під час наступу на Схід у 1941 році й мав відзнаку за поранення. В лютому 1943 року німці “не встигли” встановити, що у Лісовій школі він керував підпільною коміркою ОУН-М, а під час навчальних екскурсій до лісу викладав учням тактику піхотного бою[4].
Павло Гарячий, як і належить сотнику Армії УНР, загинув у бою, бо розумів, що живим із Кременецької в’язниці не вийде. Зі свідчень очевидців – в’язнів М. Микулича і А. Туницького, Павло повалив німця-охоронця на землю й вирвав у нього з рук зброю. На жаль, автомат МП-40 затявся й інші охоронці розстріляли сотника П. Гарячого. 13 січня 1943-го йому виповнилося 50 років.
[1] Скорупський М. Туди де бій за волю. Спогади Максима Скорупського – Макса / М. Скорупський. – К: Видавниво імені Олени Теліги, 1992. – 351 с
[2] Самчук У. На коні вороному / У. Самчук. – Львів: Літопис Червоної Калини, 2000. – 287 с.
[3] Богуславський Б. Жахливі картини злочинів / Б. Богуславський // газета «Діалог», Кременець. – 8 червня 1995 р.
[4] Олійник В. Павло Гарячий увійшов на сторінки нашої історії / В. Олійник // Самостійна Україна. – 2013. – ч. 2. – С. 57-59.
