By Наприкінці 2003 року взаємини між Україною і Росією загострилися так, що ситуація могла перерости у збройне протистояння. Епіцентром цих ускладнень став острів Тузла.
Однак цей конфлікт був лише складовою багаторічної геостратегічної операції Росії, спрямованої на оволодіння акваторією Азовського моря, анексію Криму, розкол і подальше знищення України як держави.[1] Через десять років після конфлікту щодо Тузли Росія таки розпочала військовий наступ, встановила контроль над Керченською протокою, захопила острів Тузла, окупувала Керченський і Кримський півострови та анексувала Крим.
З огляду на розпочату Кремлем російсько-українську війну, важливим є Договір “Про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією” 1997 року, що визначав добросусідство і співробітництво між цими країнами як вагомі фактори підвищення стабільності та безпеки в Європі і у всьому світі, а відтак держави мали б тісно співпрацювати задля зміцнення міжнародного миру і безпеки.[2] Ба більше, у разі виникнення ситуації, що загрожує миру або зачіпає інтереси національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності однієї зі сторін, вона може звернутися до іншої аби невідкладно провести відповідні консультації. Україна і Росія мали б обмінюватись відповідною інформацією та разом долати такі ситуації, а також намагатись врегульовувати конфлікти мирними засобами, й співпрацювати для уникнення ситуацій, що зачіпають їхні інтереси.
Українській політичній верхівці уже тоді слід було затямити демарш російських парламентарів та їхню риторику. Противники підписання Договору не хотіли зближення України з НАТО та ЄС. Після ратифікації цього документу почалися протести через те, що Договір закріплював за незалежною Україною внутрішні адміністративні кордони України радянської. Колишній міністр іноземних справ РФ Ігор Іванов з трибуни Ради Федерації обіцяв депутатам, що Росія разом з Україною використовуватимуть Керченську протоку і води Азовського моря у разі ратифікації Договору. Чи міркували над цими словами у Києві й чи аналізували сенс позиції Москви? Росія ж прагнула надати статусу внутрішніх вод Росії та України Керченській протоці та Азовському морю, а відтак й спільно використовувати острів Тузла.
Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон від 28 січня 2003 року,[3] ратифікований обома державами в квітні 2004 року, визначив межі територій України і РФ. Однак він не конкретизував лінії міждержавного кордону в Азовському морі та Керченській протоці. Найбільш гостро ця проблема постала у жовтні 2003 року, коли Росія в односторонньому порядку почала споруджувати дамбу з боку Таманського півострова до українського острова Тузла.
У цьому конфлікті проявилися і недоліки Будапештського меморандуму: застосування механізму забезпечення зазначених у ньому гарантій через проведення консультацій виявилось неможливим.[4] Невдалою стала й спроба України реалізувати шостий пункт Меморандуму, адже ядерні держави-гаранти взагалі відмовилися від проведення консультацій.[5] Попри задекларований цим пунктом механізм, Україні не вистачило політичної ваги навіть для того, щоб розпочати процес консультацій.[6]
Після втручання президентів Леоніда Кучми і Володимира Путіна будівництво дамби було припинено, й Росія вимушено відклала плани збройної експансії України на ціле десятиліття. Розв’язанням “тузлинського вузла” стало підписання Договору про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки 24 грудня 2003 року.[7]
У чому ж істинний інтерес Російської Федерації, окрім її імперських амбіцій, геополітичного бажання контролювати Керченську протоку та перетворити Азовське море на внутрішнє? Це альтернативні джерела нафти та газу на перспективних просторах мілкого Азово-Керченського басейну (в акваторії Азовського моря уже відкрито 120 таких джерел), які легко видобувати задешево.
Шанс передбачити амбіції Кремля був іще 1995 року, коли у “Стратегічному курсі Росії з державами-учасниками СНД” було зафіксовано, що СНД є сферою її основних державних інтересів, пріоритетом зовнішньої та внутрішньої політики. Передбачалося утворення фінансового союзу з російським рублем як резервною валютою, формування транснаціональних фінансово-промислових, виробничих, науково-технічних структур, а також оборонного союзу в галузі національної безпеки на основі спільних інтересів та військово-політичних цілей.[8] Держави СНД також розглядались як сфера геостратегічних інтересів РФ, тобто посилення впливу інших глобальних сил в цих країнах означало б загрозу національній безпеці Росії.[9]
Такої ж думки притримуються політик Костянтин Затулін та політолог Андранік Мігранян: “Ні союз з Білоруссю, ні, тим більше, інші варіанти просування інтеграції не гарантують повного спокою Росії за свою безпеку і цілісність, якщо не вдасться запобігти перетворенню України на бастіон проти інтеграції, альтернативний центр сили на території колишнього СРСР”.[10]
У 2003 році Росія виробила стратегію національної безпеки, що передбачає застосування превентивного удару в разі будь-якої загрози ззовні. Водночас Кремль прагнув домінувати в СНД та далеко за межами колишніх радянських республік. 1993 року Росія у своїй військовій доктрині не підтвердила раніше декларованого Радянським Союзом зобов’язання не застосовувати ядерну зброю першою. Логіка Кремля полягала у тому, що така обіцянка буцімто суперечить твердженню, що ця зброя розглядається не як засіб ведення війни, а для стримування можливого агресора. Тому у зовнішньополітичній концепції 2003 року Москва заявила, що вправі застосовувати превентивний удар без попередження чи згоди міжнародних структур. Більше того, у переліку завдань Стратегії національної безпеки РФ до 2020 року з’явився пункт про можливість використання енергоресурсів як засобу шантажу інших країн задля досягнення стратегічних цілей Росії.[11]
Чи входить у цю стратегію Україна? Відповідь очевидна, як і факт військово-політичної короткозорості українського державного керівництва, обмеженість його стратегічного мислення, нездатність об’єктивно усвідомлювати реальні загрози для державної безпеки України, відсутність уміння мислити державницькими категоріями в умовах новітніх викликів, а також брак хисту в пошуку і прийнятті раціонально-системних рішень.
Після приходу до влади Віктора Януковича у 2010 pоці Москва швидко відреагувала на зміну зовнішньополітичної орієнтації України й погодилася на перегляд меж кордону. 17 травня 2010 року у Києві Костянтин Грищенко й Сергій Лавров, міністри закордонних справ України та Росії, підписали Угоду про демаркацію державного кордону. Пізніше газета “Діло” повідомила, що Україна погодилася зняти свої вимоги щодо збереження кордону часів СРСР і віддати Росії частину Азовського моря та Керченської протоки. Зі свого боку, директор департаменту інформаційної політики МЗС України Олег Волошин запевняв, що Україна не відступатиме від власних вимог, що підтвердив і Костянтин Грищенко. Однак 4 жовтня, під час зустрічі з міжрегіонального співробітництва у Геленджику, Україна остаточно погодилася на будівництво керченського мосту, який мав пролягти косою Тузла, й позичила у російського “Внешторгбанку” 2 млрд доларів.
У січні 2014 року у Криму готувалися до від’єднання від України: російські моряки заміновували бухти, чиновники і військовики проводили з населенням бесіди, аби дізнатись ставлення місцевих жителів до переходу Криму до Росії,[12] путінські агенти з київського СБУ переправляли у Сімферополь розвідувальну документацію. І ці факти не стали б таємницею, якби на них звертали увагу. Про проблеми в Криму було відомо ще за місяць до втечі Януковича і початку кримських подій.
Окупація Кримського півострова армією РФ розпочалася 20 лютого 2014 року, коли російський спецназ прибув у Севастополь. Для доставки бронетехніки використали десантні кораблі зі складу Чорноморського, Балтійського й Північного флотів Росії. Уже 26 лютого представники самопроголошеної кримської влади розгорнули агітацію українських військових, а російські спецпризначенці під виглядом представників “самооборони Криму” спробував блокувати українські військові частини й кораблі.
Ці дні й стали визначальними у процесі захоплення Криму. 27 лютого понад 100 військовослужбовців 45-го окремого полку спецпризначення повітряно-десантних військ ЗС РФ, озброєних автоматами, снайперськими гвинтівками, кулеметами, гранатометами та одягнутих у цивільний одяг, незаконно вдерлися до будівель Верховної Ради та Ради міністрів АР Крим у Сімферополі й підняли на будівлях прапори Росії. У той же час російські окупаційні підрозділи захопили острів Тузла.
На жаль, у Києві не відстежували намірів Росії та рівень загрози, не зуміли адекватно оцінити військово-політичну ситуацію та тенденцію розгортання подій, тож не володіли ані ситуацією, ані інформацією щодо подій у Криму. У столиці панувала цілковита розгубленість, а військово-політичне керівництво України було дезорієнтоване, морально і фізично неспроможне приймати дієві рішення. Саме бездіяльність нашої влади катастрофічно вплинула на подальший розвиток подій у Криму й дозволила агресору практично без жодних зусиль захопити увесь півострів.
[1] Гай-Нижник П. П. Росія проти України (1990–2016 рр.): від політики шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення
[2] Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією – Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/643_006
[3] http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/643_157
[4] Гай-Нижник П. П. Будапештський меморандум: передумови і наслідки (не)гарантії національної безпеки України
[5] Василенко В. Щоб Україна стала суверенною державою, а її незалежний статус визнав увесь світ, було потрібно позбутись ядерної зброї
[6] http://iac.org.ua/mizhnarodno-pravova-otsinka-tekstu-budapeshtskogo-memorandumu-1994-r-chastina-1/
[7] http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi./
[8] Отечественная история России новейшего времени. 1985–2005 гг.
[9] Кульчицький С., Парахонський Б. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Новітній Український державотворчий процес.
[10] Затулин К., Мигранян А. СНГ: начало или конец истории. К смене вех
[11] http://www.scrf.gov.ru/documents/99.htmlhttp://www.scrf.gov.ru/documents/99.html, http://www.kremlin.ru/2004/
[12] http://ukrreal.info/ua/Like/73695-fakty-kotorye-pozvolyayut-delat-vyvod-o-tom-kto-sdal-krym-a-glavnoe-kogda-voloshina
