Пам’ять у мережі

Пам’ять у мережі

2005 року Генеральна Асамблея ООН встановила 27 січня Міжнародним днем пам’яті жертв Голокосту. 2020 року на цей день припадають дві знаменні дати – 75 річниця звільнення німецького концентраційного табору Аушвіц-Біркенау та 76 річниця зняття блокади Ленінграда. Як колишній концтабір залишається одним з найважливіших символів пам’яті про Голокост, так і подвиг ленінградців й надалі є ключовою подією в історії міста, спогади про яку містяни переказують наступним поколінням. 

Завдяки соцмережам світом поширивсявислів колишнього в’язня концтабору Аушвіц-Біркенау Генрі Аппеля, у якому віннаголошує на важливості пам’яті про ці чорні сторінки історії, а саме:“Лише одна річ була б гіршою за Аушвіц–якби світ забув про існування цього місця”. І як нам цю пам’ять зберегти? Як захиститисьвід її перекручування? І яким чином цьому можуть посприяти інтернеттасоцмережі?Зберегти пам’ять про певні події чи захистити їх від забуття у сучасному світі допомагає передусім створення веб-сторінки (в конкретному випадку – сайту музейної установи) з ретрансляцією її змісту на профілях у соцмережах. Створення коротких відеофільмів та мемів (адже саме цей формат найкраще “промовляє”до молодіжної аудиторії) є однією з найважливіших складових інформаційного успіху. І тут не варто цуратись жодних інструментів, що підкидає нам сьогодення, й зовсім безглуздо зневажливо ставитись до тих чи інших соцмереж, якщоми прагнемо, аби зацікавленістьпроблемою росла.

Минулого рокупід час Йом ха-Шоа(День пам’яті Катастрофи або День пам’яті про Голокост) світова спільнотасперечаласящододоречності створення у Інстаграміпрофілю @eva.stories, який напередодні запустили на честь Єви Хайман –угорської дівчинки-підлітка єврейського походження, яку нацисти ув’язнили в концтаборі Аушвіц, де згодом вбили. Ініціатором проекту став ізраїльський бізнесмен Маті Кохаві, який разом з донькою Майєю вирішив зберегтипам’ятьпро Голокост серед молоді. Робота над цим проектом, зйомки історичної реконструкції якого проходили у Львові, тривала досить довго. За майже добу після запуску на профіль підписались 900 тис.користувачів,сьогодніжкількість підписників становитьмайже 1,5млн осіб. Ця ініціатива, а зокрема – її зворотня дія, вкотревказує на те, що до соцмереж не варто ставитись легковажно, а також на те, що їх не лише можна, а й навіть необхідно робити соратниками у боротьбі зі злом. Це розуміють не лише бізнесмени, а й урядові установи. 

Наприклад, щороку у Твіттері на сторінках усіх дипломатичних установ Польщі проходить інформаційна кампанія, що бореться із неправдивим і зневажливим окресленням “польські табори”, а також поширюєі сторії про героїчні вчинки поляків, які нерідко ціною власного життя рятували своїх співвітчизників єврейського походження. Це дуже важливо, коли урядові відомства або долучаються до ініціатив музейних установ, або самі ініціюють схожі промо-кампанії, адже це сприяє не лише покращенню іміджу країни, а й дозволяє впливати на історичний наратив у мережі. 

Днями я мала нагодуознайомитись із блокадними спогадами радянського і російського філолога, історика та академіка АН СРСР (згодом РАН) Дмитра Сергійовича Лихачова, з яких довідалась, що славнозвісну “дорогу життя”через Ладозьке озеро ленінградці насправді називали “дорогою смерті”, адже дуже часто на цьому шляху автомобілі йшли під лід, забираючи з собою сотні знесилених голодом та хворобами людей. Неймовірна кількість ленінградцівна цій “дорозі смерті”зникли безвісти, замерзли на смерть, загинули, були пограбовані й вбиті. Дмитро Сергійович підкреслює, що під час блокади на кожному кроці можна було побачити як підлість, так і благородство, самопожертву та крайній егоїзм, крадійство та чесність. 

Академік у своїх спогадах зазначає, що “правду про ленінградську блокаду ніколи не буде надруковано”… В усьому світі ця ситуація змінюєтьсязавдяки приватним ініціативам. Щороку уДень перемоги користувачі соцмереж публікують історичні свідчення своїх рідних,якіпройшли через війну. Створюються віртуальні банки пам’яті, де кожен може поділитись спогадами представників своєї родини,і не лише тими, що стосуються часів Другої світової війни, а й цілого кривавого ХХ століття. І чим простішим буде доступ до цієї інформації для представників молодого покоління– тим більшою буде впевненість у тому, що світ пам’ятатиме. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ