Про духів помсти

Про духів помсти
Людство живе довго. Сотні тисяч років. За цей час воно виробило досконалі механізми саморегуляції, відновлення втраченої рівноваги. Ми їх іноді недооцінюємо.

Нам здається, що блискучі здобутки інтелектуального (писемного) періоду людської історії закреслюють те, що довгими тисячоліттями випробовувалося та шліфувалося в темних задимлених печерах і в інших вузьких криївках. Там покоління за поколінням, епоха за епохою наші предки боролися за виживання, смажили дичину, народжували собі подібних, крок за кроком придумували та продумували людський світ і помирали, не залишаючи після себе ані надгробків, ані знаків. Проте вони зоставилинам гени та згадані вище механізми саморегуляції людської спільноти. Тут ітиметься лише про один із них – про неминучість помсти.

Писемна цивілізація виробила закони. Згідно з ними громада поставила над собою надбудову, названу “державою”, і доручила їй монопольне право на відплату за злочин. Але буває так, що державу охоплює Темрява. Що держава опиняється в руках маніяків, психопатів, ідеологів і твердо переконаних. Тоді вона перетворюється на несплячий “агрегат зла”. Рівновага руйнується, договірний фундамент розпадається, а справедливість відступає на стару лінію оборони. На ту, яку предки відвоювали в первинного хаосу ще за доби печер.

Народжені в СРСР, ми все ще виповзаємо з цього в’язкого агрегату зла. Іноді процес “забування Темряви” супроводжується забуванням усього. Тому треба нагадувати. Розповідати історії (не такі вже й давні), які декому починають здаватися небувальщиною.

Мій рідний Франківськ за доби СРСР мав статус закритого міста. Значну його частину займали армійські об’єкти, казарми та підприємства оборонного комплексу. А ще з повоєнних часів Франківська область мала надзвичайно потужний апарат таємної поліції: приблизно 600 офіцерів КДБ, військову контррозвідку Прикарпатського військового округу та 70-ї армії, численний оперативний резерв із відставників. А також цілу армію сексотів, націлених виявляти на рівні трудових колективів, гуртожитків і дворів найменшу антирадянську крамолу. Виявляти та доносити. А ще сексоти повідомляли “органам”про всіх приїжджих. Не просто про підозрілих, а про всіх.

Пам’ятаю, як одного разу до батька приїхав рідний брат. Приїхав із нафтової півночі з грубими грошима і наміром добре відпочити в літньому, прогрітому сонцем південному місті. Але вже на третій день його гостювання до нас завітав мент у формі, а з ним ще двоє в цивільному. Вони перевірили паспорт гостя, запитали про мету приїзду та поцікавилися, скільки ще днів він планує гостювати. Уже наступного дня той, випивши за сніданком чвертку, пішов по квиток. Сказав перед тим мамі: “Гебістське у вас місто. Стрьомне”.

“Гебістський” статус Франківська робив його привабливим для тих, хто реально боявся людської помсти. Для слідчих, прокурорів і суддів сталінських часів. Тих “заслужених працівників юстиції”, які формувалися в “трійки” та працювали на “конвеєрах” у підвалах НКВС-МДБ.

Виходячи у 60-х і 70-х на персональнупенсію, вони вибирали для доживання столицю Прикарпаття. За непорушним кастовим звичаєм отримували три- і чотирикімнатні квартири в будинках із покращеним плануванням, укріплювали вхідні двері металевими листами, які зверху декорували хто туго натягнутим на поролон коричневим дерматином, а хто й натуральною свинячою шкірою “ромбиками”. Вікна завішували важкими непрозорими шторами. Заводили псів сторожової породи.

Один такий заслужений працівник жив неподалік від нас. Він вигулював собаку двічі на день. Завжди робив це в окулярах із темними скельцями, у фетровому капелюсі (або в норковій шапці – залежно від сезону), у напрасованому костюмі з тонкої шерсті (у габардиновому пальті) та імпортному взутті, начищеному до дзеркального блиску. Через багато років у каталонського письменника, що писав про добу франкістської диктатури, знайшов опис відставного іспанського ката, який вигулював песика Барселоною. Один до одного.

Страх уніфікує. Бо ж і в Барселоні, й у Франківську, і будь-де страх помсти однаковий. І формує однакову картинку – напружену. І нібито все у відставних катів під контролем: система гарантує, місто закрите, сексоти бдят. А однаково страшно. Бо там, де панує Темрява, древній механізм помсти вступає у свої права і криє писані норми, наче туз шістку. Адже закони законами, а рівновага в популяції має зберігатися.

Заслужений працівник юстиції, про якого я згадую, відчув примат справедливості над законом просто на собі. Одного ранку його знайшли на східцях між першим і другим поверхами будинку з покращеним плануванням. Його собака сидів вище, на сходовому майданчику. Тулився до дверей, оббитих свинячою шкірою. Потім казали, що собаці бризнули в очі чимось їдким. Голову заслуженого працівника пробили інструментом на кшталт підойми або альпенштока. Дорогий фетровий капелюх не допоміг. Як не допоміг і “гебешний”статус вибраного для мешкання міста.

“Органи” опитали всіх сусідів і мешканців розташованих поряд будинків, зокрема й моїх батьків. Наскільки мені відомо, месника не знайшли.

“І не дуже шукали”, – сказав мені через багато років відставний представник “органів”. І після хвилини сакраментального мовчання додав, що це був непоодинокий випадок. Настільки непоодинокий, що вже на початку 70-х вище партійне начальство було більш стурбоване запобіганням розголосу, аніж пошуками винних. Насильницькі життєві фінали деяких “сталінських соколів” списали на нещасні випадки й самогубства. Розслідування інших відбувалося, м’яко кажучи, без службової наснаги.

Нині, коли Темрява в Україні тимчасово відступила (а хтось каже: набула іншої форми), духи помсти не напинають своїх вітрил. Тотальних репресій немає. Є значні можливості для змагання в публічному полі. Проте нікуди не ділося “харчове середовище” Темряви. Численні правлячі та контролюючі“апарати”не проти еволюціонувати в репресивні “органи”.

Деякі наші правоохоронці, попри декларативну відданість демократії, заздрісно дивляться на “зміцнення” системи в Росії й Білорусі. Кажуть: “Отам службу поставили на рівень”. Хто подумки, а хто і вголос. Аплодують остаточному перетворенню російських і білоруських силових структур на замкнуті привілейовані кастові середовища. Аплодують тамтешньому розгрому зародків громадянського суспільства. Аплодують тріумфу “сапогів”. І не лише аплодують, а й підштовхують українських політиків у річище, прокладене бюрократизованими автократіями.

Ця загроза далеко не нова. Про неї багато говорилося й писалося в останні 30 років. Але тепер, коли влада раз за разом намагається компенсувати брак управлінської компетенції застосуванням силових протоколів, Темрява знову готується до реваншу. Тим більше, що дев’ять десятих населення й далі між умоглядною (не освоєною через особистий досвід) свободою та умоглядною (не прив’язаною до актів особистої волі) безпекою впевнено вибирає друге. Дев’яти десятим населення чхати на порушення суспільної рівноваги. І навіть не умоглядно чхати, а реально.

Є відчуття, що духи помсти невдовзі знову знайдуть широке поле для уможливлення.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Про пасивний спротив Феномен і настрій