Про небезпечність «тимчасових» держав

Про небезпечність «тимчасових» держав
На західних Балканах черговий скандал. Його викликала інформація у ЗМІ про так званий non-paper (неофіційний документ), що його прем’єр-міністр Словенії Янез Янша надіслав президентові Європейської Ради Шарлю Мішелю як перелік пріоритетів на період піврічного словенського головування у Раді ЄС, який розпочинається 1 червня ц.р. Пропозиції стосуються – не менше й не більше – перекроювання кордонів між державами західних Балканів, що преса окреслює як бажання певних політиків «докінчити розпад Югославії» та розібратися з «тимчасовими державами». «Причетні» політики від документу, зрозуміло, відхрещуються; анонімні дипломати підкреслюють, що «диму без вогню не буває»; а самовпевнені експерти твердять, що такий план реалізувати неможливо. Однак, є привід задуматись щодо самої концепції «тимчасових держав». В тім числі й українцям: варто озирнутися на сто років назад у своїй історії і спробувати глянути дещо вперед.

Так звані «тимчасові держави» виникають зазвичай в результаті розпаду великих імперій. Останніми у Європі розвалилися комуністична імперія на чолі з СРСР та велика держава – Соціалістична Федеративна Республіка Югославія.

Колишні імперські центри майже ніколи не погоджуються з повною незалежністю їхніх «уламків» і намагаються з усіх сил надалі зберігати там свій диктат або ж сильний вплив. Тому в інтересах новостворених держав є якнайшвидше позбутися статусу «тимчасовості» і якнайміцніше відділитися від колишнього сюзерена: засобами міжнародної дипломатії, незалежної економіки, внутрішньої та зовнішньої безпеки. А ще – ефективною працею і дисципліною, суспільною згуртованістю й патріотизмом. Це вдалось небагатьом.

Найбільш скандальним пунктом неформального документу про «докінчення розпаду Югославії» є поділ нинішньої «нефункціональної» держави Боснія і Герцеговина: автономію Республіка Сербська приєднати до Сербії, західні кантони, заселені в основному хорватами, приєднати до Республіки Хорватії, а на решті боснійсько-мусульманської території створити умови для повноцінного цивілізаційного розвитку в тому напрямку, в якому мешканці захочуть – чи то ЄС, чи то Туреччина й загалом ісламський світ.

Чому саме БіГ є тут основною (бо в документі йдеться й про відділення певних територій Сербії, Чорногорії та Північної Македонії)? Варто нагади коротко про новітню історію її виникнення. В результаті воєн «за югославську спадщину» 1991-1996 років на території саме цієї колишньої республіки СФРЮ відбулися найкривавіші та найбільш антигуманні події. Три народи – серби, хорвати і боснійці-мусульмани – відбирали одні одним землі й населені пункти і влаштовували етнічні чистки (визнані й невизнані нині). Домовитись між собою вони ніяк не могли і довелося справу «розрулювати» країнам Заходу, які нічого мудрішого не придумали як зупинити кровопролиття шляхом «заморожування» ситуації, щоб у подальшому розібратись і знайти рішення, яке всіх би задовільняло. З такою метою і був підписаний Дейтонський договір у 1995 році, котрий насправді з самого початку нікого повністю не влаштовував. Минуло три десятиліття, а результат надалі нікого на Балканах не влаштовує: війни нема, але й миру нема, до того ж держава не функціонує. Звідси й черговий виток ініціативи по вирішенню проблеми та нагадування про «тимчасові держави».

То ж гляньмо на цю ситуацію і ми – схематично. От, скажімо, в результаті непереборних обставин виникає нова держава, у якій змушені жити разом три народи й конфесії, котрі одні інших не терплять: західну частину заселяють прозахідні католики, східну – просхідні православні, а центр – мусульмани, що тяжіють до єдиного й великого ісламського світу. Кожен з них має свої – взаємовиключні – погляди на розвиток держави. Жити в одній державі вони погоджуються тільки на засадах власної домінації чи, принаймні, в умовах невизнання домінації інших. Зрозуміло, щ за таких обставин вони не можуть прийти до спільної концепції розвитку держави: ні зовнішньої, ні внутрішньої. Тому в міжнародному просторі їхня країна залишається поза міцними економічними чи мілітарними союзами, а всередині країни панує безлад, корупція, кримінал, а відтак – бідність населення, відтік кадрів закордон, розвал систем освіти і охорони здоров’я, екологічні проблеми тощо. Крім того, країна стає притулком для осуджених злочинців-втікачів з сусідніх держав, «перевалочним табором» для мігрантів, що рвуться в ЄС, проміжною базою для міжнародних торгівців наркотиками, «живим товаром» та ін. Не весело. Для більшості населення і для медіа-пропаганди винними є, звичайно ж, ті «інші».

Тому так жити разом вони не хочуть, а по-іншому не виходить. Схід і захід країни не проти б від’єднатися, центр боїться втрати територій, бо стане крихітним, а мріє про свою авторитетну державу. В принципі, їхні бажання мало-кому цікаві. До співжиття і миру їх примусили великі і багаті країни, котрі не хочуть допускати будь-яких змін, бо бояться, що «знову почнеться», а їм не до того. Зрештою їм не «пече»: по-перше, вони живуть у своїх ситих і в міру безпечних державах; по-друге, їх влаштовує існування підконтрольних регіонів, з яких можна тягнути дешеву робочу силу і в які можна впихати надлишки своєї продукції; по-третє, цими регіонами вони граються як «фішками» у своїх кабінетно-настільних політичних іграх зі світовими конкурентами чи опонентами. І той, хто пропонує варіант game is over, стає для них небезпечним чи, принаймні, підозрілим.  

В даній історії з non-paper така роль дісталася словенському прем’єрові, тож зараз саме на його голову падають всі «горіхи» з Брюсселя та Вашингтону. Хоч всі теж чудово розуміють, що описані в документі пропозиції зовсім не є фантазіями самого Янеза Янші – така концепція існує вже дуже давно, хоч і не озвучується і вважається небезпечною, але в той же час її все відвертіше підтримують лідери низки держав, передусім балканських. Не таємниця теж, що такі «витоки» у пресу майже ніколи не трапляються випадково. Це відомий неформальний спосіб по-перше, послати сигнал «ситуація назріла» тим, хто приймає рішення, а по-друге – перевірити реакцію широкої міжнародної громадськості. Отже, скандал навколо Янші, мабуть, швидко вигорить, але іскра навколо потреби вирішення проблеми «тимчасових держав» не згасне. А як показує історичний досвід – якщо терапевтичні методи лікування не діють, то завжди залишається ризик хірургічного втручання.

І на завершення ще раз про нас. Багатьом українцям ця історія може бути не тільки цікавою як тема для роздумів: “Які підстави має Кремль та його друзі називати Україну тимчасовою державою?”, але й близькою через присутній там зовсім не чужий нам слов’янський фактор загалом, а русинсько-український зокрема. Балкани – регіон гарячий, скандальний і начебто віддалений, але не варто забувати, що саме там почалась Перша світова війна.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Путін, Додік і неспокійні Балкани “Міні-Шенген” на Балканах