By 
Наприкінці 1920 року, коли влада ЗУНР та УНР втратила свої території та покинула межі України, боротьба з більшовизмом все ж тривала. Відбувся Другий зимовий похід, не вщухали партизанські повстання, проте владу остаточно захопив більшовицький уряд УСРР, війська якого згодом придушили хоч і численні, але розрізненні прояви непокори.
6 січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд України іменував нову формацію Українською Соціалістичною Радянською Республікою. Ця назва стала уособленням та визначенням маріонеткового більшовицького адміністративно-територіального утворення. Формально “окремою державою” УСРР проголосили на III Всеукраїнському з’їзді рад 6-10 березня 1919 року. Тоді ж ухвалили і її першу конституцію, але остаточно основні закони затвердив Всеукраїнський центральний виконавчий комітет 14 березня 1919 року.
Та історія виникнення, а точніше “клонування”, “радянських” органів влади в Україні російськими більшовиками розпочалась іще в грудні 1917 року, коли 127 пробільшовицьких делегатів від 49 місцевих робітничих і солдатських рад відмовилися продовжувати участь у засіданнях І Всеукраїнського з’їзду у Києві та переїхали до Харкова. Тоді з’їзд прийняв резолюції “Про організацію влади на Україні” і “Про самовизначення України”, а також проголосив Україну Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Водночас у офіційних радянських актах її називали “Українською Народною Республікою”, щоб залучитись популярністю справжньої УНР.
9 грудня 1917 року до пробільшовицьких делегатів приєднався ІІІ з’їзд рад Донецького та Криворізького басейнів. Інтригани, переважно з Російської соціал-демократичної робітничої партії, назвали своє засідання І з’їздом рад робітничих та солдатських депутатів України. Впродовж 11-12 грудня це нелегітимне зібрання прийняло низку протизаконних і деструктивних документів, й навіть проголосило Україну федеративною частиною Російської Республіки. Тож за розпорядженням більшовицької Ради народних комісарів почали запроваджувати декрети, а уряди Петрограда та Харкова встановили “цілковиту погодженість у цілях і діях, необхідну в інтересах робітників і селян усіх народів Російської Федерації”. З цього моменту уся влада належала Всеукраїнському центральному виконавчому комітетові (ВУЦВК), а 17 грудня 1917 року виник ще один керівний орган – уряд радянської України – Народний секретаріат.
Невдовзі розпочалася перша українсько-більшовицька війна, а в січні 1918 року вслід за “червоними” військами Муравйова до Києва прибув і Народний секретаріат. Однак контрнаступ союзників Центральної Ради, німецьких та австро-угорських військ, змусив більшовицький уряд України залишити столицю й перебратися спершу до Полтави, потім до Катеринослава (нині Дніпро – авт.), а згодом аж у Таганрог. Уже там 19 квітня 1918-го, перед взяттям міста німецькими військами, повноваження вищих органів української більшовицької влади було надано так званому Повстанському бюро, що проіснувало лише кілька місяців.
5-12 липня 1918-го на партійному з’їзді у Москві більшовики офіційно утворили КП(б)У, “складову і невід’ємну частину” РКП(б). Тоді ж вони розпустили незалежний від більшовицької партії Народний секретаріат, а на зміну йому прийшов цілковито партійний Всеукраїнський центральний військово-революційний комітет, на чолі з Андрієм Бубновим. Однак 19 листопада 1918-го, коли збройний наступ під проводом Директорії проти гетьманської влади Січових Стрільців переріс у масове повстання, більшовики у Курську терміново створили нову маріонеткову структуру – Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.
Офіційно Українську Соціалістичну Радянську Республіку було проголошено 6 січня 1919 року, а 29 січня тимчасовий більшовицький уряд перейменували у Раду народних комісарів УСРР, що також проіснувала вкрай мало. Відтоді розпочинається послідовний, ґрунтовний і юридично нормований процес втрати прокомуністичною Україною свого декларативного суверенітету. 14 березня 1919 року ВУЦВК затверджує для УСРР Конституцію РСФРР від 1918 року, а 28 травня РНК приймає ухвалу про визнання наркомів України обласними уповноваженими наркомів РСФРР.
Фактично, ще у 1919 році радянський уряд України задекларував своє прагнення до федеративного злиття з РСФРР. Водночас Всеросійський центральний виконавчий комітет у постанові від 1 червня 1919-го зазначив необхідність об’єднання радянських республік. У липні Партійна нарада у Москві схвалила підпорядкування організацій КП(б)У Центральному комітетові РКП(б), а 11 вересня політбюро ЦК РКП(б) вирішило ліквідувати український уряд, хоча й зберегло його номінальне існування.
Наприкінці січня 1920 року Всеукраїнський революційний комітет ухвалив, що усі декрети Російської Соціалістичної Федерації у військовій, фінансово-економічній, транспортній та поштово-телеграфній сферах набувають чинності і на території УСРР. Це стало першим кроком до добровільної відмови від державного самоврядування, а після IV Всеукраїнського з’їзду Рад Україна почала стрімко втрачати політичну та економічну незалежність. 25 травня 1920 року Радянську Україну визнали суб’єктом РСФРР, а 28 грудня було підписано договір про господарський та військовий союз між ними.
30 грудня 1922 року УСРР увійшла до складу СРСР на федеративних засадах, втративши у такий спосіб навіть свою номінальну незалежність. У липні 1924 року від УСРР від’єднали Таганрозький і Шахтинський округи, котрі належали до української етнографічної території та мали переважаюче українське населення. Не увійшла до УСРР лише Кубань, що на той час також була заселена українцями, її ж поступово було зрусифіковано. У жовтні 1925 року після постанови ЦВК СРСР “Про врегулювання кордонів Української СРР з Російською СФРР і Білоруською СРР” до України приєднали територію з населенням 278 тис. осіб, а до складу РСФРР – українську землю з 479 тис. мешканців. Відтак зі здобуттям “самостійності” та “добровільним” вступом до СРСР Україна втратила не тільки державність, а й землю та громадян.
