Славенка Дракуліч про життя після комунізму

Славенка Дракуліч про життя після комунізму
Письменниця Славенка Дракуліч стала для мене чи не найважливішим особистим відкриттям минулого року. Авторка багатьох романів, один із яких навіть екранізований, уже давно відома та визнана, її книжки перекладені багатьма мовами.

Мою увагу привернули її твори, написані в популярному зараз жанрі нон-фікшн, тобто документальної прози. У них Дракуліч завжди в певний спосіб згадує рідну Хорватію та загалом Балкани, де після смерті диктатора Йосипа Броз Тіто й розпаду Югославії у 1990-х розгорнулися бойові дії.

На початку війни Славенка Дракуліч змушена була виїхати з Хорватії, де її неодноразово звинувачували в недостатньому патріотизмі щодо нової, уже незалежної від Белграда держави. У своїх публікаціях вона гостро критикувала дії уряду, засуджувала насильство та військові злочини як однієї, так і іншої сторони конфлікту. Зрештою Дракуліч оселилася у Швеції. Вона часто відвідує Хорватію, багато подорожує світом; як визнану письменницю її регулярно запрошують на міжнародні конференції та літературні форуми.

Минулого року в українському перекладі вийшла її книга “Кафе «Європа»” із промовистим підзаголовком “Життя після комунізму”. Це збірка есеїв про життя в країнах Східної Європи в перші роки після падіння комуністичних режимів. Деякі розділи присвячені враженням та рефлексіям від мешкання у Хорватії та Швеції, а також від подорожей до Болгарії, Чехії, Румунії, Албанії, США та Ізраїля.

У пригоді став її унікальний життєвий досвід: вона народилася, навчалася й почала свою кар’єру журналістки ще за часів комуністичного режиму. Хоча режим Йосипа Броз Тіто був трохи іншим, ніж в інших країнах “соціалістичного табору”, йому також були притаманні культ особи та репресії проти незгодних. Проте громадяни Югославії все-таки мали можливість порівняно вільного виїзду у сусідню Італію та країни Західної Європи, їм навіть дозволяли працювати на Заході. Уже після падіння комуністичного режиму та вимушеної еміграції Славенка Дракуліч здобула ще й досвід мешкання у країні західної демократії.

У своїй книжці Дракуліч безжально і точно аналізує епізоди з власної біографії та сформовані ще за життя у тоталітарному суспільстві звички, доволі малозрозумілі і навіть абсурдні для західного способу мислення, які вона “прихопила із собою” і позбавитися яких їй доволі важко.

Чимала частина есеїв присвячена соціально-побутовим проблемам посткомуністичних країн, а також настроям та поведінці їхніх громадян. Для значної кількості тамтешніх людей, як і зараз для українців, настав період розчарування у капіталізмі, який на цих територіях набув доволі жорстких та потворних форм, мав такі характерні явища, як корупція, зниження рівня життя значної частини населення та, мабуть, найголовніше – відсутність бачення майбутнього та сподівань на краще життя.

На думку авторки, одна з головних причин цих процесів у тому, що раніше люди у посткомуністичних країнах сприймали Захід як вітрину супермаркету, де є вдосталь всього, щоб забезпечити будь-які потреби майже задарма. Люди були впевнені: ось впаде комуністичний режим – і нарешті прийде довгоочікувана свобода. Немов за помахом чарівної палички, настане заможне життя, і все буде добре. Мало хто замислювався про той цивілізаційний шлях, який пройшли країни західної демократії. За межами розуміння залишалася система цінностей, базові поняття, що найперше треба працювати – і часом значно більше, ніж за часів тоталітарного режиму, а ще неухильно дотримуватися законів, бо є ж не лише права, а ще й обов’язки.

Як і в інших своїх нон-фікшн творах, у цій книзі Дракуліч знову намагається розібратися в причинах війни на Балканах, що розгорнулась усього через п’ятдесят років після закінчення кривавої Другої світової. “Кафе «Європа»” – це також відверта розмова про історію Югославії із низкою прихованих, непроговорених, незручних та навіть скорботних сторінок, що однаково пов’язані із сучасністю навіть крізь час. Водночас це також критичне висловлювання про бездіяльність Заходу, який не спромігся запобігти війні на Балканах.

Попри те, що книжка написана у жанрі документальної прози, перед читачем розгортаються влучні художні образи. Варто надати уваги хоча б назвам деяких розділів, зміст яких викликає багато асоціацій з нашою історією та сьогоденням.

Наприклад, вступ під назвою “Перша особа однини” описує конфлікт у відчутті та сприйнятті колективного “ми”, властивого для будь-якого тоталітарного суспільства, з індивідуальним “я”. Як тут не згадати радянські часи із необхідністю вважати себе частиною чогось значного, навіть величного, із вимогою відкинути власні інтереси, думки та почуття, аби підпорядкувати це все ідеологічним настановам.

У розділі “Усмішка Софії” йдеться про подорож авторки до столиці Болгарії. Дракуліч описує своє спостереження: працівникам сфери обслуговування бракує доброзичливості й уваги до клієнта. На Заході, наприклад, це втілюється бодай у приязній усмішці. Доводилося неодноразово чути сумнівне виправдання, мовляв, на Заході у них всі посмішки “пластикові”, тобто нещирі, а от у нас навіть грубість набагато відвертіша та йде “від душі”. Проте хіба не краще бачити хай і стандартну ввічливість, аніж начебто “щирі” похмурість та хамство?

У розділі “Гроші. Як їх роздобути” йдеться про ставлення до іноземців та бажання будь-що здерти з них якомога більше. Ця проблема характерна майже для всіх посткомуністичних країн Східної Європи, зокрема й для України. Згадаймо хоча б ціни, які озвучують іноземцям таксисти на центральному залізничному вокзалі Києва. Коли щойно оголосили про проведення чемпіонату з футболу Євро-2012 в Україні та Польщі, я був свідком того, як продавець карток мобільного зв’язку на столичному Хрещатику аж заволав від радощів: “Так це ж можна буде іноземцям картку за 25 гривень впарювати за 25 євро!”.

Яскравий образ закладений і в назву книги “Кафе «Європа»”: у кожній східноєвропейській столиці обов’язково є кафе, ресторан чи інший заклад із згадкою про Європу та, як правило, непомірними цінами, які не відповідають рівню послуг чи пропонованих товарів. У повсякденному житті ми перестали на це звертати увагу, але приглядівшись, одразу побачимо вивіски та оголошення, які аж кричать про “європейський стиль”, “європейський рівень” чи “євроремонт”. За кумедним збігом обставин, читаючи книжку Дракуліч, я саме був в одному з обласних центрів, де одразу наштовхнувся на ресторан “Європа”.

Книга “Кафе «Європа»” побачила світ ще у 1996 році. Відтоді у країнах Східної Європи відбулося багато змін, більшість держав увійшла до Євросоюзу. Проте поява цього видання, як й інших книжок Дракуліч, в українському перекладі – безумовно важлива подія. Думки, спостереження і висновки, які пропонує читачам Славенка Дракуліч, усе ще актуальні не лише для країн Східної Європи.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *