By 
Павло Гай-Нижник, Олег Захарчук
Ще на межі XVIII-XIX ст. наполеонівська дипломатія звернула увагу на Центральну і Південну Європу, зокрема й на слов’янські країни, в контексті індемнізації малих європейських держав. Раніше Наполеон Бонапарт хотів утворити низку італійських та німецьких держав під протекторатом Франції, подібні проекти, що все ж не були втілені в життя, існували й щодо слов’янських народів Європи.
Австрія зазнала нищівних поразок у війні на боці третьої антифранцузької коаліції і 26 грудня 1805 р. під тиском наполеонівської дипломатії змушена була підписати Презбурзький мир. Відтак під безпосередню французьку окупацію потрапили Далмація, Істрія і Катор з переважаючим слов’янським населенням. До того ж впродовж 36 місяців солдати наполеонівської армії були в слов’янських Чехії та Моравії.
Разом з тим, дізнавшись про відмову Олександра I в серпні 1806 р. ратифікувати російсько-французький договір (був підписаний 20 липня 1806 р.) та укладення в липні цього ж року між Пруссією та Росією таємної угоди про військовий союз проти Франції, Наполеон вирішив посилити тиск на Росію зі сходу, використовуючи для цього Оттоманську Порту та Іран. Уся діяльність французької дипломатії була спрямована на загострення відносин між Росією та Османською імперією і розв’язання війни між ними. Одночасно в придунайських князівствах активізувалися французькі емісари, які розповсюджували всюди чутки, що Росія, надзвичайно знесилена останньою війною з Францією, змушена була просити миру у Наполеона. Ця агітація таки мала певний успіх. До того ж у жовтні 1805 р. Наполеон відхилив пропозицію Шарля Талейрана про необхідність приєднання тогочасних дунайських князівств (Валахії та Молдавії), в яких було багато слов’янського населення, до складу Габсбурзької монархії. Цю тенденцію до неврахування слов’янського фактору у військово-політичних планах Наполеона підтверджує і його балканська політика.
Перспектива зустріти французів у придунайських князівствах неабияк стурбувала російський уряд, тому 27 вересня 1806 р. російським військам було наказано вступити до Молдавії та Валахії. Невдовзі Османська Порта оголосила Росії війну. Таким чином дії французької дипломатії досягли результату.
Враховуючи поразки французьких військ на Піренейському півострові в 1808 р., Наполеон намагався спрямувати політику Австрії на схід. Так, за свідченням одного з найталановитіших дипломатів першої половини ХІХ століття К. Меттерніха, Талейран запропонував план поділу Оттоманської Порти між Францією, Австрією та Росією. Цим французька дипломатія намагалась загострити старі російсько-австрійські суперечки щодо Балкан напередодні можливої франко-австрійської війни.
На початку квітня 1809 р. Австрія оголосила війну Франції, а 9 квітня австрійські війська під командуванням ерцгерцога Карла розпочали воєнні дії. 5–6 липня того ж року у битві при Ваграмі австрійська армія зазнала поразки. Габсбурзька монархія мусила піти на мирні переговори. Як відомо, Віденський мирний договір між Францією і Австрією, укладений 14 жовтня 1809 р., поклав кінець п’ятій антифрацузькій коаліції. За його умовами Австрія втратила території з населенням 3,5 млн осіб, зокрема Західну Корінтію та Крайну, що в майбутньому утворять Словенію. Разом з раніше захопленою Далмацією ці землі були перетворені на Іллірійські провінції, що стали частиною Французької імперії. Втім, думка про створення Іллірійських провінцій виникла в середовищі французької дипломатії ще до укладення миру, а саме – у 1797 р.
У 1805 р. Наполеон тимчасово приєднав до Італійського королівства слов’янські Істрію та Далмацію. Водночас наполеонівська дипломатія застосовувала різноманітні заходи щодо посилення французького впливу в Чорногорії. Однак після невдалих спроб перехоплення дипломатичного впливу росіян на чорногорців, володар Франції вирішив діяти силою. У травні 1806 р. французькі війська під командуванням О. Мармона почали наступ на Рагузьку республіку і захопили м. Дубравник, який у 1808 р. було приєднано до Далмації, а у 1809-му – до Іллірійської провінції.
Імператор вважав створення Іллірійських провінцій одним з найважливіших своїх тимчасових рішень на шляху до укладення “загальноєвропейського миру”. Наполеон мав кілька планів щодо долі слов’янської Іллірії: від приєднання до Італійського королівства і аж до створення окремої держави-сателіта.
Попри те, що Іллірійські провінції вважалися частиною Франції, французьке законодавство в них було запроваджене лише частково, а цивільне право й зовсім відсутнє. Виконавчу владу здійснював генерал-губернатор, який водночас був військовим командувачем, супрефектом й генерал-інтендантом. До того ж Іллірію не було поділено на департаменти, як Францію. Спершу вона складалася з шести, а згодом – з семи провінцій. Наполеон дозволив назвати їх етнічно-історичними назвами: Корінтія, Крайна, Істрія, Грамадянська, Воєнна Хорватія, Далмація та (з 1811 р.) Рагуза – далматинський Котор, чим хотів дати надію слов’янам на поступову реалізацію їхніх національних сподівань. Провінції поділялись на дискринти, кантони та громади, що відповідало імперській адміністративній системі. Тут також було реформовано податкову та судову системи.
Така суперечлива та змішана структура Іллірійських провінцій дала підставу історикам майбутнього Королівства Сербів і Хорватів вважати їх попередниками південнослов’янських національних держав. Зокрема В. Морков, який здобув середню освіту в Югославії міжвоєнного періоду, свідчив: “У викладанні історії у довоєнній Югославії в словенських, сербських та хорватських школах… панувала антиісторична тенденція розглядати Іллірію як праобраз єдиної югославської держави[1]”.
Однак при створенні Іллірійських провінцій Наполеон мислив насамперед категоріями воєнної доцільності: ці землі мали стати ще одним буфером, що відділяв би Францію від потенційної військової загрози. До того ж наявність Іллірійських провінцій дозволяла Наполеону ізолювати Англію, адже Іллірія та Італія закривали для Британії Адріатичний басейн. Про це, зокрема, свідчать систематичні накази імператора щодо оборони Іллірійських провінцій та побудови на узбережжі Адріатичного моря фортифікаційних споруд впродовж 1810–1811 рр. Такі роботи проводились в Трієсті, Пола, Фіцмі, Задорі, Рагузі, Которі. Туди ж регулярно направлялися і додаткові бійці та військове спорядження. Губернатор Іллірійських провінцій маршал Мармон, зі свого боку, за графіком звітував Наполеону про стан оборони всіх приморських міст, а також про загальне становище французьких військ в Іллірійських провінціях. З 1811 р., коли посаду Мармона посів генерал Бертран, а згодом й інші керівники, намісники маршала надсилали звіти не тільки військовому міністру Франції, але й особисто імператорові. До того ж, як згадував маршал Мармон, французьке військове командування розглядало Іллірійські провінції як важливий і надзвичайно вигідний плацдарм для ескалації військових дій проти Австрії та Оттоманської Порти.
Відомо, що спершу Наполеон передбачав абсолютне зруйнування держави Габсбургів, а Іллірійські провінції були одними із найкращих тактико-стратегічних територій для вторгнення в Австрію. Проте імператор все ж вирішив зберегти монархію і відмовився від планів, що передбачали створення окремих Угорського й Чеського королівств та повернення всієї Галичини Великому герцогству Варшавському, яке є чи не єдиним практичним прикладом політики Наполеона щодо слов’янства.
Імператор створював нові країни, щоб вирішити низку завдань в антикоаліційній боротьбі. Формування були захисними буферами між Францією та іншими державами Європи, кошти з них ішли на забезпечення воєнних операцій Наполеона. У такий спосіб він також розв’язував проблему укомплектування армії, намагався забезпечити Францію союзниками та розхитати ворожі коаліції.
Іллірійські провінції так і не стали передумовою для створення національних держав чи автономій для слов’янських народів. Разом з першими поразками Наполеона і крахом його імперії вони були ліквідовані впродовж 1813-1814 рр. Остаточне юридичне припинення їхнього існування відбулася 30 травня 1814 р., коли, згідно з умовами Паризького миру, Франція офіційно відмовилася від своїх територіальних зазіхань. Остаточне закріплення Південно- і Центрально-європейських слов’янських земель за Австрією та Пруссією відбулося 9 червня 1815 р. на Віденському конгресі.
Серед французької еліти моравський та грецький проекти не мали такого практичного резонансу, як іллірійський, однак варто згадати також і про сербські землі у інтересах Наполеона.
Радянська історіографія безапеляційно стверджувала, що в боротьбі проти австрійського поневолення серби зверталися по допомогу до Росії, однак це неправда. У 1809 р. повсталі проти турецького поневолення серби звернулися до Наполеона з проханням про заступництво, проте отримали невтішну відповідь. Імператор не хотів, щоб Росія проголосила незалежність Сербії. Офіційно ж Наполеон мотивував відмову мирною угодою з Оттоманською Портою.
Насправді ані російська, ані французька імперії не переймалися проблемами національно-визвольного руху сербів, їх цікавило лише географічне розташування країни для вирішення власних геополітичних планів. Наполеон ще у 1806 р., підштовхуючи Туреччину до війни з Росією, мав плани на цю землю. Сербська, хорватська, словенська і боснійська слов’янські еліти сподівалися, що європейська війна надасть їхнім народам сподівану національну свободу – це було ілюзією.
Та все ж багато істориків сумніваються, що Наполеон хотів створити слов’янські держави. Попри відомі соціально-економічні перетворення в Європі, його стратегічні наміри обмежилися лише ідеєю формування Великого герцогства Варшавського. Безумовно, Наполеон не розглядав цей проект як план відродження слов’янської державності, а лише як створення буферної (наднаціональної) структури на противагу Росії, Австрії та Пруссії.
Наполеон хотів приєднати слов’янські землі, зокрема Західну Корінтію, Крайну та Далмацію до Франції, а не надати їм автономію. Водночас, прагнучи послабити позиції Росії на Балканах, у 1806 р. імператор створив у цьому регіоні низку опорних пунктів, що збирали інформацію та вели антиросійську агітацію. Його емісари (генеральні консули з торговельних питань) в Травніку, Яссах та Бухаресті нав’язували негативний образ Росії відомим політикам слов’янського походження, а французькі агенти в дунайських князівствах розповсюджували антиросійську агітацію, мотивуючи її перспективами національного відродження придунайських народів.
Отже, європейська політика Наполеона у військових та дипломатичних зусиллях не враховувала національно-визвольний фактор і прагнення європейських слов’янських народів до знищення своїх потенційних противників. Це і стало однією з причин наступних поразок імператора у боротьбі з наднаціональними імперіями. Світова історія знову довела, що національне питання ніколи не буде другорядним у європейській геополітиці.
[1] Морков В. Иллирийские провинции Наполеона//Французский ежегодник. – М.: Наука, 1973. – С. 163–174.
