By 
Народні депутати не наважилися розглядати скандальний русифікаторський законопроєкт Максима Бужанського, закрили сесію й пішли на парламентські канікули до вересня. Очевидно, суспільний резонанс і акції протесту дали свої результати. Але чи питання мови освіти остаточно знято з порядку денного?
Нагадаю, нардеп від “Слуги народу” Максим Бужанський подав законопроєкт №2362 “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо навчання державною мовою в закладах освіти”, що передбачає скасування переходу учнів 5-11 класів російськомовних шкіл на українську мову навчання з 1 вересня 2020 року. Зокрема, йдеться про те, щоби відтермінувати на три роки обов’язкове вивчення 80% предметів у школах українською мовою й запровадити натомість норму, аби “перелік навчальних предметів, що вивчаються державною мовою, визначався освітньою програмою освітнього закладу з урахуванням особливостей мовного середовища”.
Сам Бужанський пояснює це необхідністю “зрівняти в правах” російськомовних громадян і нацменшини мовної групи країн ЄС. Чинний нині закон передбачає перехід цих нацменшин на вивчення більшості предметів українською мовою із 2023 року, до того ж у документі закладений менший відсоток обов’язкового вивчення предметів українською – до 60%.Автор законопроєкту, мабуть, не розуміє або вдає, що не розуміє, у чому тут різниця й чим обсяг та наслідки русифікації шкільної освіти відрізняються від ситуації, наприклад, з угорськими чи румунськими школами. Або ж це свідома маніпуляція, якій, втім, забракло лобістів у Верховній Раді.
Отже, якщо цей законопроєкт не буде ухвалений до осені, то вже з 1 вересня учні 5-11 класів російськомовних шкіл вивчатимуть щонайменше 80% предметів українською мовою. Масштаб змін насправді вражає – йдеться про 200 тисяч школярів середньої школи. І якщо ці діти з тих чи інших причин досі ще не знають добре української, то оволодівши нею в шкільні роки, вони вже будуть вписані в інший контекст, де не те щоби взагалі немає “русского мира”, але він принаймні не є тією єдиною лінзою, крізь яку людина дивиться на світ. Що це, як не інвестиція в майбутнє держави й у захист її кордонів від рятівників “русскоязычного населения”?
До речі, є російськомовні родини, які самі й без спеціальних законів воліють обирати для своїх дітей освіту українською, адже без знання державної мови може бути складно будувати кар’єру в майбутньому, наприклад – на державній службі. Згадаймо, як мучився колишній прем’єр Микола Азаров, виставляючи себе на посміховисько, і як усе ще не зміг опанувати українську глава МВС Арсен Аваков. У зрілому віці вивчити мову набагато складніше.
То чи залишився законопроєкт Бужанського без шансів на ухвалення? Наразі не можна сказати на 100%. Якщо його не ухвалять до 1 вересня, він утратить сенс. Але можуть ще бути позачергові сесії Ради під час літніх канікул, і “Слуга народу” наразі не стверджує, що цей документ не буде виноситися на розгляд у сесійну залу.
Принаймні зараз на сайті парламенту зазначено, що законопроєкт №2362 “очікує розгляду”. Лідер партії “Слуга народу”, перший заступник голови однойменної парламентської фракції Олександр Корнієнко ще раніше заявляв, що було би “чесно стосовно громадян України цей закон поставити до порядку денного, і далі Верховна Рада визначиться”.
Тема мовного закону розбурхала пристрасті у самій монобільшості. Частина “слуг” спробувала від нього дистанціюватися: публікувала на своїх сторінках у соцмережах однакові заяви про незгоду з такою ініціативою колеги по фракції та закликала інших нардепів за неї не голосувати. Натомість показово, як законопроєкт Бужанського підтримала “Опозиційна платформа – За життя”. Саме за поданням нардепів від “ОПЗЖ” Конституційний суд напередодні (7 липня) почав розглядати конституційність мовного закону, ухваленого попереднім скликанням парламенту.
Боротьба за українську мову в Україні триває. І питання, якою мовою відбуватиметься навчання в середній школі, – лише частина цього процесу. Наразі цю принципову позицію вдалося обстояти, але це не означає, що надалі не буде спроб нівелювати зміни, які були передбачені мовним законом і вже почали втілюватися в життя. Наприклад, це стосується норм дублювання фільмів українською й мовних квот на радіо й телебаченні. Чи варто нагадувати, що в умовах гібридної війни споживання інформації тією чи іншою мовою є не виключно справою “смаку”, “моди” чи навіть “звички”, а радше питанням безпеки інформаційного простору, його ідентичності й окремішності.
Можна очікувати, що перед осінніми виборами політики знову будуть витягувати на стіл мовну карту в тому чи іншому вигляді, вкотре пробуючи маніпулювати цим. Питання в тому, як довго їм ще будуть дозволяти це робити.
