By 
Нарешті, коли з попередніх матеріалів з’ясували, хто такі “фашисти” та “нацисти”, і як співвідносяться “гітлеризм” і “сталінізм”, варто повернутися до “найманців фашизму”, тобто “українських буржуазних націоналістів”, що “відігравали роль слухняного знаряддя світової реакції, виконували найогиднішу роботу в підривному механізмі імперіалістичних пропагандистських, шпигунсько-диверсійних та інших спеціальних служб. Однак чи не з найбільшою виразністю ця роль проявилась в мерзенному прислужництві націоналістів міжнародному фашизму, й, насамперед, гітлерівському нацизму”[1].
Саме у таких матеріалах радянські пропагандисти “описували” “український буржуазний націоналізм”, використовуючи соковиті метафори, як от “злочинна співпраця”, “найлютіші вороги людства”, “прислужництво”, “маячні задуми”, “маячні плани повернення на Україну”, “облудне гасло самостійної соборної України”, “залишки буржуазно-націоналістичного охвістя”, “новоспечений “вождь” ОУН Мельник”, “маріонеткова карпато-українська держава”, “мерзенна діяльність” тощо. Ба більше, за часів СРСР “український буржуазний націоналізм”, як і “Українська військова організація”, політичні угрупування Павла Скоропадського, Августина Волошина чи партії “соціалістів”, “монархістів”, “федералістів”, “самостійників” були водночас і “найманцями фашизму”, і “на службі гітлерівців”.
Однак чому українське селянство впродовж ХХ століття було об’єктом фізичного винищення? Чому радянська ідеологія вважала його реакційним класом? Марксизм-ленінізм завжди засуджував будь-який органічний національний рух, подавав націоналізм як буржуазну ідеологію, характерними рисами якої буцімто є сповідування зверхності національних інтересів над соціальними, проголошення національної нетерпимості. Радянські словники разом з “класичними” творами повторювали, що націоналізм – буржуазна ідеологія.
Усі держави побудовані на національній основі. Націоналізм не можна тлумачити однозначно негативно, як це робив марксизм-ленінізм, ототожнювати його з шовінізмом чи нацизмом. Варто також розрізняти націоналізм поневоленого народу, який бореться за свої людські і національні права, від націоналізму імперського, тобто шовінізму, який уярмлює переможені народи.
Американський тлумачний словник Webster’s New World Dictionary трактує націоналізм як відданість нації, патріотизм; надмірний, вузький чи егоїстичний патріотизм, шовінізм; вчення, що національний інтерес, безпека важливіші, ніж інтернаціональні міркування; оборона національної незалежності[2]. Тому націоналізм – це специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також дотичні до них теорія, ідеологія і соціальна практика. Сьогодні націоналізм є світоглядним принципом, що притаманний передовим представникам народу, які виборюють своє право на утвердження і розбудову власної держави.
Головною в націоналізмі є ідея державності, незалежності та самостійності. Але держава – не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Люди ж, зі свого боку, – це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. Справжній, а не змішаний із шовінізмом націоналізм відстоює право на повноцінність усіх етнічних угруповань народу.
Під час національно-визвольних змагань саме українські селяни виборювали волю і незалежність країни, тому за кількісними й ідеологічними показниками “український націоналізм” був все ж селянським, а не буржуазним.
[1] Трощинський В.П. Найманці фашизму (українські буржуазні націоналісти на службі гітлерівців у міжвоєнний період 1921-1939 рр.). – К.: Наукова думка, 1981, с.4.
[2] Webster’s New World College Dictionary
