By 24 грудня йому – першому голові Народного Руху України – виповнилося б 81 рік. Тож хотілось би нагадати головні сторінки біографії цієї видатної особистості.
Чорновіл В’ячеслав Максимович нар. 24.12.1937 у с. Єрки, Звенигородського р-ну, Київської обл. /нині – Катеринопільський р-н Черкаської обл./, загинув 25.03.1999 в автокатастрофі на шосе поблизу м. Бориспіль, Київської обл.
Батьки були сільськими вчителями. Через переслідування сталінським режимом (брат батька був заарештований у 1937 р.) родині доводилося переїжджати з села до села, змінюючи місце роботи. У 1946 р. Чорновіл почав навчання з другого класу середньої школи, а у 1955 р. закінчив Вільхівецьку СШ із золотою медаллю. Потім вступив до Київського університету ім. Т.Г.Шевченка на філологічний факультет (1955 р.), а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Упродовж 1958–1959 рр. перебував у річній академвідпустці; працював теслею на будівництві домни у м. Жданові (нині – м. Маріуполь), згодом – у виїзній редакції газети «Київський комсомолець». З 1959 р. поновив навчання в університеті, який закінчив 1960 р. з відзнакою.
У період липень 1960 – травень 1963 рр. – працює редактором передач для молоді на Львівській телевізійній студії. Водночас займався літературною критикою (досліджував творчість Т.Шевченка, В.Самійленка, Б.Грінченка). Працював над дисертацією, присвяченою літературній спадщині та громадській діяльності Б.Грінченка. З метою завершення наукових досліджень у травні 1963 р. переїхав до м.Києва. З травня 1963 р. до вересня 1964 р. працював на будівництві Київської ГЕС, був комсоргом (мешкав у м. Вишгород). У 1964 р. вступив до аспірантури Київського педагогічного інституту, але не був допущений до навчання через політичні переконання.
Чорновіл – один із засновників і активний учасник національно-демократичного (дисидентського) руху шістдесятників (разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, В.Стусом та ін.).
8 серпня 1965 р. Він виголосив гостру антикомунiстичну промову на вiдкриттi пам’ятника Т. Шевченку у с. Шешори на Гуцульщинi. 4 вересня 1965 р. на прем’єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» у Києві виступив з протестом (разом з І.Дзюбою та В.Стусом) проти арештів української інтелігенції. Був звільнений з роботи у газеті «Молода гвардія».
За відмову давати свідчення на закритому суді проти братів Горинів засуджений до трьох місяців примусових робіт. З того часу – безробітний. У травні 1966 р. закінчив роботу над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» – одним з найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Потім – автор документальної збірки «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), у якій подав матеріали про арештованих у 1965 р. «шістдесятників».
У серпні 1967 р. був заарештований і 15 листопада 1967 р. засуджений до трьох років ув’язнення у таборах суворого режиму (за авторство збірки «Лихо з розуму»; звинувачений у «поширенні наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад»). Книгу було надруковано за кордоном, де вона набула широкого розголосу та сприяла протестам громадськості проти політичних репресій у СРСР. Звільнений у лютому 1969 р. за амністією. У тому ж році у відповідь на наклепницькі нападки на І. Дзюбу написав книгу «Як і що захищає Б. Стенчук, або 66 відповідей «інтернаціоналістові», де викривав негідні методи ідеологічної роботи КПРС та КДБ.
У 1969 р. в віці 32 років охрестився у селі Космач, у старовинній гуцульській православній церкві (хрестив отець Василь Романюк, який потім став Патріархом Володимиром).
У 1970 р. розпочав випуск (як редактор і видавець) підпільного журналу «Український вісник», в якому друкував матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву (до чергового арешту вдалося видати п’ять номерів).12 січня 1972 р. був удруге заарештований і згодом,12 квітня 1973 р. – засуджений Львівським обласним судом до 6 років таборів та 3 років заслання за «антирадянську пропаганду й агітацію», що вважалося «особливо небезпечним державним злочином». У співавторстві з Б. Пенсоном написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975 р.), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 р. у журналі «Сучасність».
У 1978–1980 рр. перебував на засланні в с.Чаппанду (Якутія), де написав брошуру «Тільки один рік» про боротьбу за статус політв’язня у радянських таборах. У 1978 р. був прийнятий до міжнародного ПЕН-клубу.
22 травня 1979 р. Чорновіл став членом Української Гельсінської групи (УГГ). У квітні 1980 р. заарештований на засланні за сфабрикованим звинуваченням і засуджений до 5 років позбавлення волі. У 1983 р. звільнений за протестом прокурора Якутської АРСР без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у м. Покровську (за 100 км вiд Якутська).
У травні 1985 р. повернувся в Україну. Впродовж 1985–1988 рр. працював кочегаром у львівському міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 р. разом з М. Горинем дав інтерв’ю закордонній журналістці М. Коломієць, у зв’язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. В. Чорновіл і М. Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна.
Ще улітку 1987 р. відновив видання «Українського вісника». 11 березня 1988 р. разом з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. У червнi 1988 р. у Львовi за його iнiцiативи відбулася мiжнацiональна нарада, на якiй були присутнi представники Естонiї, Литви, Грузiї й Вiрменiї. На ній Чорновіл виголосив свiй iсторичний експромт про створення в Українi першої опозицiйної партiї – Української Гельсiнської спiлки (УГС). Крім того, Чорновіл брав участь у численних мiтингах та iнших полiтичних акцiях. Від часу створення (8–10 вересня 1989 р.) Народного Руху України (НРУ) був членом великої ради НРУ, а з грудня 1992 р. став головою НРУ. Після трансформації НРУ у партію – став її лідером.
З березня 1990 р. – депутат Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Був одним з лідерів радикального крила демократичної частини ВРУ – Народної Ради. З квітня 1990 р. по квітень 1992 р. – голова Львівської облради та облвиконкому.
Восени 1991р. Чорновіл був кандидатом у Президенти України, на виборах посів 2-ге місце, здобув 7 420 727 (23,27%) голосів виборців.
З квітня 1992 р. він народний депутат двох (ІІІ та ІV) скликань. 29 березня 1998 р. втретє був обраний до ВР України. На ІХ Всеукраїнських зборах НРУ (12–13 грудня 1998 р.) висунув свою кандидатуру на пост Президента України паралельно з Г. Удовенком, проте у січні 1999 р. зняв свою кандидатуру.
25 березня 1999 р. загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі. Соратники В. Чорновола та його син Тарас вважають його загибель політичним убивством. Похований на центральній алеї Байкового кладовища (ділянка №1) у м.Києві.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
