Вибори мера Львова як розмінна монета української політики

Вибори мера Львова як розмінна монета української політики
За цьогорічними виборами у моєму рідному місті через низку обставин можу спостерігати лише здалека. Це пішло на користь моїм органам чуття – шквал нав’язливої політагітації прошумів собі повз мене, не засмічуючи зору і слуху, не ображаючи розуму. Він торкався мене лише тоді, коли я сам цього хотів і зникав за порухом пальця.

Не був, не є і не буду адептом ані Порошенка, чи когось з його однопартійців, ані Садового як і взагалі будь-кого з політиків і політикинь. Бо не хочу і не мушу. Не вірю в чудо і не знаю слова «любити» в політиці. «Любити» і «вірити» для мене категорії радше для приватної сфери. В політиці діють інші пристрасті, але передовсім там йдеться про інтереси. Політичний вибір – справа доцільності, а не особистих симпатій чи антипатій. Схоже, як у грі в шахи. Політика й політики цікаві передовсім з огляду на їхню корисність чи шкідливість для тих чи інших інтересів. Шукати серед них, як зрештою і серед людей взагалі, кришталево чистих альтруїстів – справа невдячна.

Зацікавлено, майже зі співчуттям і вже точно без осуду, спостерігав, як частина «львівського» сегменту у моїй фейсбучній стрічці, особливо під час другого туру, чітко розподілилась по таборах, старанно «топлячи» за одного з двох С і поливаючи іншого. Хтось через давні переконання чи образи, хтось за гонорар, хтось заробив на поліграфічній продукції, хтось на ще чомусь, supply and demand, часи непрості, відмовишся ти – візьметься хтось інший. Якщо з цього скористалися їхні родини і вони самі, то так тому й бути. Російський філософ Микола Бєрдяєв якось написав у своєму щоденнику, що вважає головним досягненням своєї творчості те, що від неї жило восьмеро людей, «а мысли – они разные бывают».

Української політика досі не спромоглася виробити сталі, незалежні від персоналій правила гри. Вони щоразу під когось переформатовуються. Здобутки не закріплюють у вигляді загальноприйнятих правил, а залишають у вигляді персоналізованого ексклюзиву. Мовляв «хочете, щоб це не пропало – голосуйте за мене. Інакше гаплик – прийде до влади та Ґодзила і більше нічого не буде». Віра в такого роду політичний шантаж залишається сильнішою за усвідомлення потреби інституціоналізації та сталих правил. Демонізація іншої сторони – неодмінний елемент цього шантажу, тож не дивуймося, що наші виборчі кампанії супроводжуються такою шаленою поляризацією.

Інша біда, і ми бачимо її й на цих місцевих виборах, – це те, що вся наша політика, і центральна, і комунальна, це по суті, політичні бізнес-проекти. На бізнесмена в політиці легко знайти як не «Галицькі інвестиції», то «Ленінську кузню» чи щось інше.

Стосовно аж надто активно задіяного у львівських міських виборах Петра Порошенка маю дві проблеми. Перша – це те, що принаймні за його бездіяльності, залишилось непокараним зло. Пам’ятаю, як він особисто прикривав відвід кримського «Беркута» з Майдану – дуже символічно, особливо враховуючи те, де опинились і що вже невдовзі робили ті беркутівці. Безкарність розбещує і закладає міну сповільненої дії під майбутнє. Однак спокуса мати ручну правоохоронну систему для наших політиків, очевидно, настільки велика, що в них не спрацьовує навіть інстинкт самозбереження. Думки, що та система може колись опинитися в інших руках і почати переслідувати вже їх самих, видно просто не виникає.

Друга – це намагання Порошенка керувати державою на посаді президента немов приватним концерном, де є пан-власник, і є персонал. Власник не пояснює персоналові своїх рішень і не обґрунтовує їх, персонал просто має їх виконувати. Окрім рошенівської профдеформації це ще й візантійська традиція – базилевс чи цар не опускається до розмов з підданими. Важко уявити собі щось більш віддалене від засад ліберальної демократії. Антиподом і прикладом комунікації між політиком і суспільством є для мене американський президент Франклін Делано Рузвельт. Обійнявши посаду в роки Великої депресії, він здійснював реформи і виводив країну з кризи, терпляче пояснюючи нації кроки свого уряду у щотижневих радіозверненнях. Звертаючись до суспільства як до сукупності вільних, рівних і свідомих громадян, він їх такими й робив.

Андрій Садовий, який у тривожні дні Євромайдану мав відвагу говорити на рівних з громадянами Львова, пояснюючи їм ситуацію, став поза візантійською традицією. Я не забув цинічної сміттєвої блокади Львова як і загалом «зачистки» потенційних політичних конкурентів, в т. ч. й породжених Майданом ньюкеймерів. Вражає як безоглядність, з якою майже мільйонне місто зробили заручником дріб’язкових політичних порахунків і особистої помсти у чисто візантійському стилі, так і нахабство, з яким ті ж самі люди намагаються взяти тепер це місто під свій контроль під гаслами «європейськості».

Кажуть, що багато колишніх соратників Садового стали його ворогами або віддалилися від нього, почуваючися використаними. Можливо, але я й не сподіваюся на прихід високоморального чудотворця, чи то у львівську ратушу, чи то на Банкову, а розраховую на стримування і противаги. З цього огляду всі спроби монополізації контрапродуктивні.

Гірше може стати завжди. У 2019 я голосував за Порошенка не через замилування ним, а тому, що вважав тоді пов’язані з ним ризики меншими. У 2010 я з тих самих міркувань голосував за Тимошенко. «Євреї важкий народ, але в нас немає інших євреїв», – сказав колись засновник і перший прем’єр Ізраїлю Бен Гуріон.

Незрозуміло лиш, чому нещадно експлуатуючи патріотизм Львова, коли у цьому є потреба, щоразу, коли та потреба втрачає гостроту, залишають його напризволяще? І чому львів’янки і львів’яни, обираючи свою міську владу, мають перейматися невластивими комунальним виборам темами?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Вибори в умовах неофеодалізму Суспільство 3-Б