By 
У другій половині квітня Францію сколихнув політичний землетрус середньої сили, поштовхи від якого, втім, відчули практично всі країни Європи. Йдеться про відкритого листа до президента Еммануеля Макрона, що його підписали два десятки військових генералів у відставці та ще приблизно тисяча офіцерів різного статусу й рангу. Лист-звернення оприлюднив інтернет-портал, який пов’язують із правими силами, тому офіційний Париж його спочатку намагався ігнорувати. Справа змінилася, коли апель військових “взяла на озброєння” Марін Ле Пен, лідерка партії “Національне об’єднання”, яка закликала підписантів та їхніх симпатиків підтримати її кандидатуру на майбутніх президентських виборах, що відбудуться через рік. Марін Ле Пен, депутатка Національних зборів Франції, є однією з імовірних претенденток на пост президента країни, тож її публічну позицію влада країни легковажити не може.
Що ж занепокоїло французьких військових і чому це схвилювало владу та громадську думку П’ятої республіки? Очолювані відомими й авторитетними в певних колах генералами-пенсіонерами підписанти закликали владу жорсткіше й послідовніше застосовувати закони та вжити рішучих заходів, щоб зупинити “знищення нації” внаслідок щораз небезпечнішої діяльності радикальних ісламістів та “орди з передмість”. Вважається, що французькі передмістя заселені здебільшого емігрантами та криміналізованою біднотою, тобто тими середовищами, які не можуть чи не хочуть соціалізуватися і ставати “нормальними” членами суспільства. Натомість там процвітає злочинність, наркоторгівля, рекрутація терористів. Про цю проблему багато говорять французькі медіа.
І якщо цього влада не зупинить, то військові не виключають громадянської війни в країні з великою кількістю жертв. Влада військових не тільки не почула, але й рішуче засудила. Генералів назвали купкою пенсіонерів, які не представляють нікого, крім себе; тих підписантів, які перебувають на дійсній військовій службі, міністр оборони Флоранс Парлі обіцяла покарати; Марін Ле Пен колеги-політики та експерти дорікнули політичною недалекоглядністю й безвідповідальністю.
Можливо, що на різку реакцію офіційного Парижа й на занепокоєння в інших європейських столицях вплинув ще й той факт, що на момент появи цього відкритого листа ще не вичерпав себе інший політичний скандал – навколо анонімного неофіційного документа, так званого non-paper, з пропозицією перекроювання кордонів на західних Балканах. Його неформальними ініціаторами вважають прем’єрів Словенії Янеза Яншу й Угорщини Віктора Орбана в порозумінні з президентом Сербії Александром Вучичем. (Наразі, до речі, уже є два “балканських non-paper” – другий неофіційний документ містить пропозицію обміну територіями між Косовом і Сербією, що сильно дратує “старих” європейців).
Брюссель та столиці головних держав “старої” Європи вже довший час дратує і хвилює така собі східно-південна дуга ЄС, що її, хоч і неформально, та все-таки де-факто утворюють Польща, Угорщина та Словенія. Крім того, у симпатіях до цієї неформальної групи підозрюють ще й Хорватію та Сербію, яка хоч і не належить до Європейського Союзу, але є ключовим політичним гравцем у своєму регіоні. У всіх цих державах при владі досить міцно тримається центро-правиця чи й відверті консерватори й націоналісти.
Й от коли загальновизнані лідери ЄС збираються дати рішучу відсіч південно-східній фронді, у них у тилу виникає “тихий путч” французьких військових. Та найгірше, що все це не просто політичні ігрища, а загострення реальних проблем, які потребують швидкого вирішення і з якими нинішні європейські еліти не надто дають собі раду. Еліти епохи нестримного лібералізму давали собі раду, коли економіка зростала, коли ще не було нелегальної мігрантської навали й пандемії, але вже в період різносторонніх і затяжних криз вони виявилися практично безпорадними.
І так Європа опинилася в ситуації, коли ліберальна демократія функціонує щораз гірше, коли зайняті захистом природи, бездомних тварин та правами ЛГБТ ліві не асоціюються в пересічних європейців із силою, здатною навести порядок на континенті, тоді залишаються праві у різних конфігураціях: націонал-прагматики, відповідальні патріоти, захисники традицій предків тощо. Можливо, згодом з’явиться якась нова, ще не знана нам політична сила, але поки що на горизонті нічого такого не видно. Тому праві мають черговий шанс.
І припускаю, що саме це стривожило нинішні європейські еліти, а не погрози генералів про можливу “громадянську війну” у Франції чи марево ймовірного відновлення кровопролиття на Балканах. Адже в середньотерміновій перспективі (або й раніше) йдеться про поділ спадщини капіталізму і формування посткапіталізму – нового політичного обличчя Європи, нового світового порядку.
Зараз може видаватися, що це надто сміливі припущення як на такі сором’язливі й неагресивні прояви іншої думки, як non-paper чи відкритий лист. Але треба взяти до уваги, що такі quasi-документи є тільки симптомами, сигналами, які посилають ті, хто може собі дозволити наразитися на незадоволення чи і гнів актуальних можновладців. Але не важко здогадатись, що за ними стоять значно важливіші особи чи сили, які наразі не готові заявити про свої наміри публічно, але чекають свого часу. Тому нинішнє загострення на правому фланзі не є ані якимось надзвичайним, ані останнім.
