Чи врятують Україну мігранти?

Після війни та перемоги України її населення, найпевніше, становитиме менш як 30 млн, тож однією з найсерйозніших проблем буде демографічна криза. Проте способи її подолання можуть породити ще більші негаразди. Станом на травень 2023 року постійне населення України, за оцінками “Українського інституту майбутнього”, становило 29 млн осіб. З них лише 9,1–9,5 млн тих, що працюють. Понад 8,6 млн українців виїхали за кордон. І хоча частина час від часу повертається, більшість облаштовується в західних країнах і не планує пов’язувати подальше трудове життя з Україною.

Є обґрунтовані підстави вважати, що після війни та відкриття кордонів виїде ще від сотень тисяч до кількох мільйонів чоловіків. Причинами можуть бути загроза нової війни з Росією, уникнення мобілізації та бажання заробляти більші гроші за межами України. Необдумані пропозиції заборонити чоловікам виїзд за кордон після війни лише підігрівають бажання вирватися з країни, що встановлює такі заборони. Після війни Україна матиме менше працездатного населення та величезну кількість тих, хто цілком заслужено перебуватиме на утриманні держави, зокрема пенсіонерів і ветеранів. І дуже хотілося б сподіватися, що політики вже працюють над тим, де країна завтра візьме на це гроші й хто відбудовуватиме економіку.

Серед найпопулярніших варіантів розв’язання цієї проблеми — заборона виїзду за кордон і запровадження політики відкритих дверей для мігрантів із бідних країн Африки та Азії, які захочуть тут працювати. 

Ліберали, які проти заборон, пропонують запозичити європейський досвід і покластися на імпорт робочої сили, як це зробили у Франції, Італії, Німеччині. Ця концепція передбачає, що жодні програми стимуляції народжуваності демографічну ситуацію в Україні не врятують. Якщо вже зараз починати платити матерям великі суми за народження дітей, то результат буде лише через два десятиліття. А хто відбудовуватиме українську економіку ці 20 років?

За найближчі десятиліття Україна не зможе наздогнати економічні показники сусідніх країн ЄС і запропонувати своїм громадянам вищі зарплати, аніж у Польщі. Навіть якщо українські зарплати швидко зростатимуть, економіки країн ЄС не стоятимуть на місці. Люди хочуть кращого, і ті воєнні страждання, які переживають українці, не залишають морального права їх за це засуджувати.

Ні розвиток медицини, ні ріст загального добробуту не спонукатиме українців народжувати чи залишатися в країні. Це збільшить тривалість життя, тобто стимулюватиме старіння нації, але не народжуваність. Навіть якщо українці почнуть багатшати, це лише поглибить демографічну кризу. Закони економіки та демографії підтверджують, що збільшення рівня добробуту взагалі не сприяє росту народжуваності. Найвища народжуваність у бідних країнах — Індії, Китаї, Бангладеші, Нігерії тощо. Натомість у заможних Данії, Швеції, Норвегії, Німеччині громадяни воліють мати 1–2 дитини. Люди прагнуть пожити для себе, а освіта та забезпечення сучасної дитини коштують дорого.

Європа не змогла впоратися з власним демографічним дефіцитом — не зможе й Україна. До того ж мігранти стали рушіями економіки для всіх західних країн, ба навіть для США. Водночас держави, що відмовилися від міграційної політики, зокрема Японія, переживають економічний спад. Мігранти увіллють свіжу кров в економіку, виготовлятимуть на українських заводах експортну продукцію і дадуть змогу наповнити пенсійний фонд і бюджетні соціальні програми для нужденних, стверджують прихильники міграційної концепції. 

Тож українцям пропонують заздалегідь замислитися над програмами адаптації мігрантів і залученням працівників із країн із меншою культурною та релігійною відмінністю. Щоправда, автори таких пропозицій не згадують, що близькі нам поляки, болгари або чехи навряд чи цим зацікавляться. А єдиними, хто відповідатиме таким критеріям, будуть мешканці Білорусі та Росії, і то лише за умови, що після війни вони житимуть гірше, аніж українці. Та якщо міграційну політику схвалять, післявоєнна Україна навряд чи матиме багато можливостей перебирати мігрантами, тому запрошувати доведеться шукачів притулку з Африки та Азії.

У нашому інфопросторі з’являється щораз більше закликів від інфлюенсерів про те, що “Україні пора відкинути стереотипи про загрози імміграції” та йти шляхом розвинених демократій, які поповнили свій потенціал новими трудовими ресурсами. “Віддайте мені ваших знесилених, віддайте мені ваших бідних, ваші маси, що живуть у тісноті й прагнуть дихати вільно”, — ці слова, викарбувані на статуї Свободи в Нью-Йорку, цілком можуть колись з’явитися і на монументі “Батьківщина-Мати”.

Не говорять автори пропозицій і про те, що серед приїжджих бувають і нетрудові ресурси. А кількість проблем, що їх принесуть із собою мігранти, може бути більшою, аніж економічний внесок чужинців в економіку. Вуличні протести у Франції на расовому та етнічному ґрунті, що супроводжуються трощею крамниць і автомобілів та паралізують життя цілого Парижа, — наочний тому доказ.

Дилема мігрантів для України полягає в тому, що міграція як формула оздоровлення демографії та економіки не продемонструвала успішних результатів у національних державах без серйозних побічних ефектів. І, що найважливіше, навіть у країнах ЄС цей соціально-економічний експеримент ще триває, тож остаточного результату ніхто не бачив. Консерватори вказують на загрози, а ліберали їх применшують і відкидають, тим часом в етнічних анклавах європейських міст відбувається формування політичної свідомості, до того ж — радикальної.

Щоправда, є й арабська модель міграційної політики, запроваджена в Катарі, Саудівській Аравії та ОАЕ. Там трудовим мігрантам дозволяють перебувати в країні лише певний час, а після його завершення випроваджують попри шлюб із громадянами, народження дітей, загрозу розірвання сім’ї чи будь-які інші обставини. Однак ця система така нетолерантна й неліберальна, що її навряд чи дозволять запровадити в Україні. До того ж чимало міжнародних організацій назвали її “новітнім рабством” через повну залежність працівника від роботодавця.

Найпевніше, в Україні можуть запровадити європейську модель міграційної політики. Приклад того, як Брюссель зобов’язує країни ЄС приймати певну квоту мігрантів, може бути наочним і для української євроінтеграції. І нам легко можуть вказати на те, що ми маємо вітати шукачів притулку, бо інші країни прихистили наших біженців. Тож чи готові українці, які сьогодні так запекло воюють за свою землю, після перемоги сприйняти нові реалії та нових сусідів?

Після війни Україна буде змушена якось розв’язувати проблему дефіциту робочої сили. Від українського суспільства залежатиме, який із післявоєнних списків проблем домінуватиме в нашому житті та чи будуть там відносини з мігрантами. Однак, поки триває війна, мігранти до нас не приїдуть.